Слова вийшли різкими, майже грубими, хоч вона сама злякалася власного тону. Серце калатало так, ніби хотіло розтрощити ребра. У голові спалахнули уривки: мама, яка зачиняє стару коробку з листами; чужа фотографія, яку Марія одного разу побачила між сторінками книжки; скандал із тіткою Наталею на кухні; мамині слова: «Не питай про нього. Він не хотів нас знати».
Чоловік зробив рух уперед, але відразу зупинився, помітивши її страх.
— Мене звати Самір, — сказав він. — Я багато років шукав вас.
Марія засміялася. Тихо, без радості, приглушено.
— Ви помилилися.
— Ні.
— Ви помилилися, — повторила вона голосніше. — У мене немає батька.
Віктор Петрович нарешті отямився. Він метнувся до столу, незграбно всміхаючись так, що усмішка скидалася на гримасу.
— Шановний пане Саміре, прошу вибачення, це непорозуміння, працівницю, звісно, буде негайно відсторонено, ми компенсуємо…
Самір повернув до нього голову.
— Вона залишиться.
— Авжеж, як забажаєте, але…
— Ніхто її не чіпатиме.
Керуючий стулив рота.
Марія стояла з мокрими долонями, не знаючи, куди подіти очі. Їй хотілося зникнути за дверима службового коридору, сховатися між коробками з посудом, зняти уніформу, вийти через чорний хід і ніколи більше сюди не повертатися. Але ноги не слухалися.
Із-за плеча Віктора Петровича визирнула старша офіціантка Світлана. Ще вранці вона невдоволено кинула Марії, що та «ходить як сонна муха» і «одного дня доведе всіх до біди». Тепер Світлана дивилася з жадібним жахом, ніби чекала продовження серіалу.
— Можна мені піти? — запитала Марія.
Самір трохи схилив голову.
— Так. Але прошу, поговори зі мною.
— Ні.
Вона сказала це відразу. Надто швидко. Не подумавши. Бо якби подумала, то розплакалася б просто перед усіма.
Марія розвернулася, майже бігом пройшла до службових дверей і штовхнула їх плечем. У коридорі пахло засобом для чищення, смаженою цибулею й мокрими рушниками. Звук залу за дверима знову став приглушеним, ніби чуже життя тривало без неї.
Вона добігла до роздягальні, зачинилася в туалетній кабінці й тільки там дозволила собі зігнутися навпіл. Руки тремтіли. Лікоть болів там, де його стиснув охоронець. Перед очима стояло обличчя чоловіка, його три слова, чужі й страшні.
«Це моя донька».
Ні.
Не могло бути.
Її батько був іншим. Точніше, його не було. Усе життя замість нього була порожнеча, про яку вдома не говорили. Коли в школі просили принести фотографії батьків, Марія малювала в зошиті дерево й писала поруч тільки мамине ім’я. Коли сусідська дівчинка спитала: «А твій тато де?», Марія відповіла маминими словами: «Пішов до мого народження». Коли їй виповнилося шістнадцять і вона вперше спробувала спитати прямо, мама порізала палець, стоячи біля мийки, і так довго мовчала над краплею крові на білій тарілці, що Марія сама пошкодувала про запитання.
«Він був багатою людиною, Машо. Для таких людей ми — помилка».
Ось і все.
Марія витерла обличчя паперовим рушником. Той відразу розмок у пальцях.
Двері до роздягальні рипнули.
— Машо? — покликала Світлана.
Марія завмерла.
— Вийди. Віктор Петрович сказав, щоб ти не йшла. Там гості цікавляться.
— Нехай цікавляться без мене.
— Ти розумієш, що накоїла?
