— Машо, ти де? — голос Ані був дивний, зірваний. — Мама впала.
Марія завмерла.
— Що значить упала?
— На кухні. Я прийшла з коледжу, а вона сиділа на підлозі. Каже, голова закрутилася. Я викликала швидку, але вона не хоче їхати. Машо, вона плаче. Каже, щоб ти ні з ким не розмовляла. Я не розумію, з ким.
У Марії похололи пальці.
— Я їду.
Вона кинула фартух на лаву, схопила куртку й сумку. Віктор Петрович щось говорив їй услід, але вона вже не слухала.
У службовому коридорі на неї чекав Артем.
Він стояв біля дверей чорного виходу, тримаючи в руках телефон. На його обличчі майнуло щось схоже на переляк, але відразу зникло за звичною лінивою усмішкою.
— Ну ти сьогодні дала, Коваленко.
Марія зупинилася.
— Це ти зачепив мій лікоть.
— Що?
— Перед столом. Ти пройшов збоку й зачепив мене папкою.
— Не неси маячні. Там камери.
— От і подивимося.
Усмішка Артема стала тоншою.
— Подивимося. Тільки камери іноді не все показують.
Вона не відповіла. Штовхнула двері й вийшла у двір, де пахло сміттєвими баками, мокрим асфальтом і холодом. Після задушливого залу вечірнє повітря вдарило в обличчя. Марія глибоко вдихнула й майже побігла до зупинки.
Удома, в їхній двокімнатній орендованій квартирі на п’ятому поверсі старого будинку, горіло світло в усіх вікнах. Марія піднімалася пішки, бо ліфт знову не працював. На третьому поверсі вона зупинилася, притискаючи долоню до боку. Серце било у скроні. Кожен проліт здавався нескінченним.
Двері відчинила Аня.
Їй було сімнадцять, але зараз вона виглядала маленькою дівчинкою: волосся зібране абияк, очі червоні, на светрі пляма від чаю.
— Вона в кімнаті.
На кухні на підлозі валялася розбита чашка. Вода в чайнику вже встигла охолонути. На столі лежали таблетки, медична виписка й конверт із грошима, який Марія вранці залишила під цукорницею. Конверт був відкритий.
Мама сиділа на ліжку в спальні, укрита пледом. Обличчя бліде, губи сухі. Олена завжди намагалася триматися рівно, навіть коли хворіла, навіть коли після операції місяць не могла нормально ходити. Тепер плечі в неї запали, ніби хтось вийняв із неї силу.
— Мамо.
Олена підвела очі.
— Ти бачила його?
Марія зупинилася у дверях.
— Отже, ти знала.
Мама заплющила очі.
— Господи.
— Ти знала, що він тут? Знала, що він мене шукає?
— Машо, дай мені води.
Аня метнулася на кухню, але Марія не зрушила з місця. У ній кипіло надто багато: страх за матір, сором за ресторан, злість, образа, розгубленість. Усе змішалося й тиснуло на груди.
— Хто він?
Олена мовчала.
— Мамо, хто він?
— Твій батько, — тихо сказала вона.
Аня завмерла з чашкою в руках.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як у сусідів за стіною працює телевізор.
Марія повільно опустилася на стілець біля шафи. Ноги більше не тримали.
— Ти казала, він нас покинув.
— Я казала не все.
— Двадцять чотири роки?
Олена відвернулася до вікна.
— Я думала, так буде краще.
Марія коротко видихнула.
— Для кого?
Мати здригнулася, ніби від ляпаса.
— Для тебе.
— Він знав про мене?
Олена не відповіла відразу. І ця пауза стала відповіддю.
Марія стиснула край стільця так, що нігті вп’ялися в дерево.
— Він не знав.
— Машо…
— Він не знав?
