— Я не сказала йому.
Аня поставила чашку на тумбочку надто різко, вода хлюпнула через край.
— Мамо, як це?
Олена підняла руку, просячи тиші, але рука тремтіла.
— Ви не розумієте. Тоді все було інакше. Я працювала перекладачкою в готелі, мені було двадцять два. Він приїздив із делегацією, жив там майже місяць. Ми… — вона запнулася. — Я думала, це кохання. Він обіцяв повернутися. Потім терміново поїхав. За тиждень прийшов лист.
— Який лист?
Олена подивилася на шафу.
Марія простежила за її поглядом. Унизу, за стосом старих простирадл, стояла бляшана коробка з-під печива. Та сама, яку мама завжди ховала. Марія встала, підійшла до шафи, відчинила дверцята.
— Не треба, — сказала Олена.
Але Марія вже дістала коробку.
Кришка піддалася з сухим клацанням. Усередині лежали пожовклі конверти, кілька фотографій, тонкий браслет із блакитним камінцем і складений учетверо аркуш паперу.
Марія взяла фотографію.
На ній мама — молода, усміхнена, з розпущеним волоссям — стояла поруч із тим самим чоловіком. Він був молодший, без сивини на скронях, у темному костюмі. Вони дивилися не в камеру, а одне на одного. І в цьому погляді було стільки ніжності, що в Марії заболіло в грудях.
— Він писав?
— Спочатку так.
— Але ти сказала, він нас покинув.
Олена взяла чашку, але не змогла піднести до губ. Аня допомогла їй.
— Потім прийшов лист не від нього. Від його родини. Там було написано, що він заручений, що його зв’язок зі мною був помилкою, що мені виплатять гроші, якщо я зникну й ніколи не шукатиму зустрічі. Я була вагітна. Я злякалася.
Марія розгорнула складений аркуш.
Папір був цупкий, із блідим водяним знаком. Почерк — акуратний, жіночий. Слова різали очі: «Ваше подальше втручання зруйнує життя достойної людини… дитина, якщо вона існує, не повинна ставати способом тиску…»
— Ти повірила?
— Мені було страшно. Я була сама. Моя мати тоді вже померла, батько пив. Я не знала, куди йти. Потім надійшов переказ грошей.
— Ти взяла?
Олена різко підвела голову.
— Ні.
— Але він сам тобі не писав?
— Ні.
Марія перебрала конверти. На деяких були марки, на інших — тільки імена. Вона знайшла кілька листів від Саміра. Там були короткі рядки російською з помилками, іноді з переходом на англійську, яку Марія розуміла погано. Але сенс був ясний: «Я повернуся», «Я говорив із братом», «Не бійся», «Я хочу, щоб ти була моєю сім’єю».
Останній лист був обірваний посередині, ніби його писали поспіхом.
«Олено, якщо тобі скажуть, що я передумав, не вір. Я приїду сам. Чекай мене до…»
Далі аркуш закінчувався. Другої половини не було.
— Де решта?
Мати похитала головою.
— Я не знаю.
— Як не знаєш?
— Лист прийшов уже таким. Без кінця.
Марія подивилася на неї. Вперше за багато років мама здавалася не суворою, не замкненою, не сильною, а наляканою дівчиною, яка колись залишилася сама перед чимось надто великим.
— Чому ти зараз сказала Ані, щоб я ні з ким не розмовляла?
Олена зблідла ще дужче.
— Бо сьогодні мені телефонували.
— Хто?
Вона відвела очі.
— Твоя тітка Наталя.
Марія відчула, як усередині знову натягнулася струна.
Наталя була старшою сестрою матері. У родині її називали просто тітка Наташа, але тепла в цьому імені давно не лишилося. Вона з’являлася, коли їй були потрібні гроші, допомога або привід довести, що Олена «все життя ухвалювала неправильні рішення». Останніми місяцями Наталя особливо часто заходила до них, приносила продукти, сиділа з мамою після операції, казала Марії: «Не тягни все на собі, дівчинко». Марія навіть почала думати, що тітка стала м’якшою.
— Що вона сказала?
— Що Самір приїхав не по нас. Що в нього проблеми зі спадщиною, з родичами, з документами. Що йому потрібен хтось для публічної історії. Вона сказала, він використає тебе.
— А звідки вона знає?
Олена мовчала.
— Мамо.
— Вона знала його тоді.
Марія повільно опустила листи назад у коробку.
— Що значить знала?
— Вона працювала зі мною в тому самому готелі. Адміністраторкою.
Аня сіла на край ліжка.
— Зачекай. Тобто тітка Наташа бачила його? Знала, що він твій…
— Так.
Марія відчула неприємний холод десь під ребрами. Перед очима спливла тітка Наталя: яскрава помада, важкі сережки, різкий голос, звичка підтискати губи, коли Марії дарували щось гарне. Згадалося, як у дитинстві вона одного разу сказала: «Не всяка краса приносить щастя, Машуню. Іноді краще народитися непомітною».
— Вона знала про листи?
Олена не відповіла.
Марія вже не могла сидіти. Вона встала й пройшлася кімнатою.
— Вона принесла тобі того листа від родини?
