Олена закрила обличчя рукою.
— Так.
У Марії похололи губи.
— Мамо.
— Вона сказала, що лист передали через неї. Що Самір поїхав, що його змусили одружитися, що мені краще забути. Я була в такому стані… Я не перевіряла.
— А гроші?
— Теж через неї.
— Ти їх не взяла?
— Я відмовилася. Наталя сказала, що відправить назад.
Марія повільно повернулася до матері.
— І ти вірила їй усі ці роки?
— Вона була моєю сестрою.
У цих словах було стільки втоми, що Марія не знайшла відповіді.
Телефон знову завібрував. Незнайомий номер.
Марія подивилася на екран, потім на матір.
— Не бери, — прошепотіла Олена.
Але Марія натиснула кнопку.
— Слухаю.
На тому кінці була пауза, потім чоловічий голос:
— Маріє? Це Самір. Перепрошую, що телефоную. Мені дав номер керуючий. Я не хотів тривожити, але…
— Ви не мали права брати мій номер.
— Так. Я розумію. Перепрошую. Я більше не телефонуватиму, якщо ви скажете. Але мушу попередити: сьогодні після вашого відходу до мене підійшла жінка. Назвалася вашою родичкою.
Марія заплющила очі.
— Наталя?
— Так. Вона сказала, що ви не хочете мене бачити. Що ваша мати хвора. І що для вашої родини буде краще, якщо я передам гроші через неї.
Олена тихо ахнула.
— Що ви їй відповіли? — спитала Марія.
— Що говоритиму тільки з вами або з Оленою.
Марія прихилилася до стіни.
— Вона давно знала, де ми живемо?
— Я не знаю. Я знайшов ресторан через людину, яка бачила вашу фотографію в документах Наталі.
— У яких документах?
Самір помовчав.
— Це важко пояснити телефоном.
— Поясніть.
— Кілька місяців тому помер мій старший родич. Серед його старих паперів знайшли конверт із копіями листів. Там було ім’я Олени, стара фотографія і записка, що зв’язок зі мною було припинено «за домовленістю із сестрою жінки». Я не зрозумів. Почав шукати. Наталю знайшов першою. Вона сказала, що Олена померла багато років тому.
Кімната хитнулася.
Марія повільно опустилася на стілець.
— Що?
— Вона сказала, що Олена померла, а дитина теж не вижила. Я хотів побачити могилу. Вона уникала зустрічі. Потім одна людина показала мені вашу фотографію із соціальних мереж. Ви дуже схожі на Олену.
Марія дивилася на матір. Олена сиділа нерухомо, тільки губи беззвучно ворушилися.
— Мені треба подумати, — сказала Марія.
— Я розумію.
— Не телефонуйте поки.
— Добре. Але якщо вам знадобиться допомога з лікарем для вашої мами…
— У нас є лікарі.
Вона вимкнула дзвінок.
Аня першою порушила тишу:
— Тітка Наташа сказала йому, що ми померли?
Олена зблідла так, що Марія злякалася. Вона кинулася до матері, взяла її за плечі.
— Мамо, дихай. Чуєш? Дихай.
Олена хапала повітря, як риба. Аня побігла по ліки. Кілька хвилин вони метушилися біля неї: краплі, вода, відчинене вікно, подушка вище. Коли мамі стало трохи легше, вона раптом схопила Марію за руку.
— Пробач.
Марія не витримала.
— Не зараз.
— Я винна.
— Не зараз, мамо. Тобі не можна хвилюватися.
Але Олена тримала її пальці з несподіваною силою.
— Я мала шукати правду. Мала. А я сховалася. Мені було легше думати, що він зрадив мене, ніж визнати, що я сама злякалася.
Марія опустилася поруч навколішки. Усередині все боліло. Їй хотілося кричати, вимагати пояснень, витрусити з минулого кожну брехню. Але перед нею була мама — хвора, змучена, налякана. Єдина людина, яка все життя працювала на двох роботах, щоб у Марії були черевики до зими й підручники до вересня.
— Ми розберемося, — сказала Марія, хоч сама не вірила.
Уночі вона майже не спала.
Аня заснула на дивані у вітальні, обійнявши подушку. Мама дрімала у себе, час від часу прокидалася й просила води. Марія сиділа на кухні, перед нею лежала бляшана коробка. За вікном темнів двір. На підвіконні повільно вистигав чай.
Вона перечитувала листи.
У кожному було щось, що ламало звичну картину її життя. Самір писав не як людина, яка хотіла позбутися бідної дівчини. Він писав незграбно, обережно, з надією. В одному листі він питав, яка в Олени улюблена музика. В іншому просив не боятися різниці між ними. У третьому писав: «Якщо буде дитина, я хочу знати першим». Ця фраза змусила Марію покласти аркуш на стіл і довго дивитися на нього, не кліпаючи.
Якщо буде дитина.
Він хотів знати.
А він не знав.
Вона дістала фотографію. Молода мама сміялася так, як Марія ніколи її не бачила. Поруч із нею стояв Самір, і його рука майже торкалася її плеча, але не торкалася — ніби він боявся зробити зайвий рух.
Марія перевернула фотографію.
На звороті було написано: «Не бійся білого, Лено. На ньому видно все, що треба відіпрати».
Дивна фраза. Марія насупилася. Почерк був мамин, дата — двадцять п’ять років тому. Вона не зрозуміла сенсу, але чомусь фраза зачепилася.
Вранці прийшла Наталя.
Вона не подзвонила заздалегідь. Просто відчинила двері своїм ключем, який Олена дала їй після операції, і зайшла з пакетом продуктів. Як завжди, гучна, з різким запахом парфумів, з ідеально вкладеним волоссям.
— Ну що у вас тут за нічні пристрасті? — сказала вона, проходячи на кухню. — Лено, ти знову себе накручуєш? Аню, постав чайник.
Марія вийшла зі спальні матері й стала в коридорі.
— Навіщо ти сказала йому, що мама померла?
Наталя завмерла на секунду, але швидко опанувала себе.
— Кому йому?
