— Не вдавай, що не розумієш.
Тітка поставила пакет на підлогу. З нього викотився апельсин і покотився до килимка для взуття.
— Машо, ти не виспалася. Давай спокійно.
— Навіщо?
Наталя зняла рукавички, акуратно, палець за пальцем.
— Бо такі люди не приходять просто так. Сьогодні він плаче, завтра забере тебе невідомо куди, післязавтра викине. Ти нічого про нього не знаєш.
— А ти знаєш?
— Більше, ніж ти.
— Ти сказала йому, що ми померли.
— Я захищала вас.
Марія ступила ближче.
— Від чого?
— Від приниження. Від чужої родини, де вас ніколи б не прийняли. Від грошей, які перетворюють людей на собак. Від твоєї матері, яка тоді ледь не збожеволіла.
— Ти підробила листа?
Наталя подивилася на неї так різко, що відповідь стала ясною раніше за слова.
— Стеж за язиком.
— Ти підробила листа?
Із кімнати вийшла Олена. Вона була в старому халаті, трималася рукою за одвірок.
— Наталю, скажи правду.
Наталя зблідла, але не втратила самовладання.
— Правду? Добре. Правда в тому, що ти була дурепою. Закохалася в людину, яка поїхала б у будь-якому разі. Я бачила таких гостей щомісяця. Вони усміхаються, дарують браслети, обіцяють життя як у кіно, а потім повертаються до своїх родин. Я зробила те, що мала зробити старша сестра.
— Ти вкрала мої листи, — сказала Олена.
— Я врятувала тебе від ганьби.
— Ти взяла гроші?
Наталя сіпнулася.
Марія це помітила. Маленький рух плечем, надто швидкий, але помітний.
— Які гроші? — голос Наталі став нижчим.
— Ті, які нібито треба було повернути, — сказала Марія.
— Я нічого не брала.
— Тоді чому Самір знайшов у родича записку про домовленість із тобою?
Наталя всміхнулася.
— Бо багаті люди завжди прикривають бруд папірцями. Звалили на мене — зручно.
— Ти брешеш.
— А ти що, вже вирішила бігти до татка? — Наталя різко повернулася до Марії. — Один вечір минув, а ти вже повірила? Тобі три слова сказали при людях, і все, сирота знайшла корону?
Марія відчула, як кров приливає до обличчя.
— Не смій.
— А то що? Виженеш мене? Із квартири, за яку я платила, коли твоя мати лежала після операції?
— Я поверну ці гроші.
— Чим? Чайовими? Чи новий батько купить тобі совість?
Аня вийшла з вітальні.
— Тітко Наталю, досить.
— Мовчи, дитино.
— Я не дитина.
— Тоді запам’ятай: чужі чоловіки просто так не з’являються. І якби у вашої матері вистачило розуму тоді слухати мене без істерик, ми б зараз не стояли тут, як на базарі.
Олена повільно випросталася.
— Іди геть.
Наталя подивилася на неї.
— Що?
— Іди геть із мого дому.
— Твого? Лено, ти орендовану квартиру домом називаєш? Ти без мене навіть ліки минулого місяця не купила б.
— Іди геть.
Наталя довго дивилася на сестру. В її обличчі здригнулося щось темне, зле, давно накопичене.
— Добре, — сказала вона тихо. — Тільки потім не просіть допомоги. І ключ я залишу собі, раз уже частина моїх грошей тут лежить.
Марія підійшла до дверей, зняла з гачка запасний ключ і простягнула долоню.
— Ключ.
Наталя засміялася.
— Яка смілива.
— Ключ.
Кілька секунд вони стояли одна навпроти одної. Потім Наталя витягла ключ із сумки й кинула його на підлогу. Метал дзенькнув біля Маріїних ніг.
— Спадкоємиця, — сказала тітка. — Уся в матір. Вірить у казки, а потім ридає на кухні.
Вона пішла, грюкнувши дверима так, що в передпокої осипався пил із верхньої полиці.
Після її відходу легше не стало. Навпаки, квартира ніби наповнилася тим, що Наталя принесла із собою: підозрою, соромом, старим страхом.
Марія підняла ключ, поклала його на тумбу й раптом помітила, що руки знову тремтять. Не так, як у ресторані. Тепер тремтіння було глибше, від утоми.
— Я маю з ним зустрітися, — сказала вона.
Олена заплющила очі.
— Я знаю.
— Але не сама.
— Я піду з тобою.
— Тобі не можна.
— Машо.
— Мамо, у тебе тиск скаче. Ми спершу викличемо лікаря. Потім вирішимо.
Вона говорила твердо, майже жорстко, бо інакше розсипалася б.
Лікаря викликали з районної поліклініки. Жінка років п’ятдесяти, втомлена, з важкою сумкою, довго міряла Олені тиск, слухала серце, ставила запитання. Сказала, що госпіталізація не потрібна, але нервувати категорично не можна, ліки приймати суворо, аналізи здати найближчими днями.
— Вам спокій потрібен, — сказала лікарка, зачиняючи сумку. — А у вас тут, судячи з облич, не квартира, а вокзал перед аварією.
Марія вдячно кивнула.
Зустріч із Саміром призначили на наступний день у невеликому кафе неподалік від їхнього дому. Не в ресторані, не в готелі, не в дорогому місці, де Марія почувалася б чужою. Вона сама вибрала це кафе: звичайні столики, потріскані чашки, запах випічки й жінка за стійкою, яка знала половину відвідувачів на ім’я.
Олена наполягла, що піде. Марія сперечалася до хрипоти, але мама тільки сказала:
