Олена сіла на стілець.
— Я підписувала список ліків. І ще якийсь папір для соцслужби, Наталя сказала, що потрібен для пільги. Я після операції була слабка, погано бачила без окулярів…
— Мамо.
— Я не брала в неї такої суми.
Марія заплющила очі. Ось він, наступний удар. Наталя не просто хотіла відрізати їх від Саміра. Вона готувала ґрунт, щоб тримати Олену боргом. Гроші, вкрадені багато років тому, можливо, давно закінчилися. А тепер з’явився багатий чоловік — і Наталя вирішила отримати ще.
Ірина Мороз, якій Марія нарешті зателефонувала сама, не обіцяла швидких див.
— Розписка — серйозний документ, — сказала вона, сидячи в них на кухні за столом. — Але якщо підпис отримано обманом або документ підмінено, це можна оскаржити. Потрібні докази: медичні документи про стан Олени, свідки, листування, чернетки, запис розмови, що завгодно.
— У нас є запис із ресторану, де Наталя передає гроші Артемові, щоб спровокувати звільнення Марії, — сказала Марія.
— Це підтверджує іншу поведінку, але не скасовує розписки. Допоможе показати загальний контекст, якщо дійде до суду. Але потрібно більше.
Аня раптом підвела голову.
— У нас є камера біля під’їзду.
Марія подивилася на неї.
— І що?
— Тітка Наташа приходила тоді, коли мама підписувала папери. Вона казала, що приносила документи з поліклініки. Може, на камері видно, з якими папками вона приходила.
— Це не доведе, що було всередині.
— Але в нас є чат будинку, — швидко сказала Аня. — Сусіди туди кидають відео, коли хтось машину зачепить або двері зламає. Можна попросити запис.
Марія вперше за кілька днів усміхнулася сестрі.
— Розумниця.
Запис із під’їзної камери вдалося отримати не відразу. Старший по будинку, Микола Іванович, бурчав, що «не зобов’язаний кожному видавати», вимагав заяву, потім чай, потім флешку іншого формату. Але коли Олена сама, бліда й утомлена, прийшла до нього й сказала: «Миколо Івановичу, мене, здається, обдурили», він зняв окуляри, потер перенісся і за пів години приніс ноутбук.
На записі Наталя заходила в під’їзд із синьою папкою. За сорок хвилин виходила вже без неї, але з невеликим білим конвертом. Це не був доказ, але була деталь.
Справжню знахідку виявила Аня.
Вона порпалася в маминих паперах, щоб знайти виписку після операції, і раптом витягла зі старої сумки складений аркуш із плямами від ліків.
— Машо, дивись.
Це був той самий список ліків. Унизу, під переліком препаратів, стояв підпис Олени. Але аркуш був обрізаний знизу нерівно, ніби від нього відрізали частину.
— Наталя могла підкласти нижню частину з підписом під інший текст, — сказала Ірина, коли побачила аркуш. — Або використати скан. Потрібна експертиза.
— А якщо вона скаже, що мама сама підписала розписку?
— Тоді доводитимемо протилежне.
Марія відчувала, як утома накриває її хвилями. Роботу було втрачено. Гроші танули. Мама нервувала, хоч і намагалася триматися. Аня готувалася до іспитів ночами, але замість навчання бігала по сусідах, шукала чеки, роздруковувала документи. Самір пропонував оплатити витрати, але Марія погоджувалася тільки на консультації Ірини, та й то після довгої суперечки, коли юристка сказала прямо:
— Іноді допомога — не купівля, а спосіб вирівняти поле. Проти вас людина, яка роками користувалася вашою самотністю.
Ця фраза застрягла в Марії в голові.
Самотність справді була головною зброєю Наталі. Вона приходила, коли їм було зле, і робила так, щоб без неї було ще страшніше. Давала гроші — і перетворювала їх на привід для приниження. Зберігала таємниці — і називала це захистом. Брехала — і змушувала відчувати провину тих, кому брехала.
За тиждень Наталя з’явилася сама.
Не в них удома. У нотаріальній конторі.
Вона прийшла в темно-зеленому пальті, з бездоганною зачіскою й обличчям ображеної жінки. Побачивши Марію, Олену, Ірину й Саміра в коридорі, вона всміхнулася.
— Яка делегація. Невже без багатого покровителя вже нікуди?
Олена стиснула руку Марії. Але цього разу не від страху. Радше, щоб стримати себе.
— Наталю, навіщо ти це робиш?
— Повертаю своє.
— Ти вкрала в мене життя.
Наталя різко подивилася на сестру.
— Не драматизуй.
— Ти сказала йому, що я померла.
— Бо для нього ти й була б мертва за місяць після весілля.
Самір тихо сказав:
— Ви не мали права вирішувати.
Наталя повернулася до нього.
— А ви мали право приїжджати до бідної дівчини, морочити їй голову й зникати?
— Я не зникав.
— Усі ви так кажете.
— Ви отримали гроші від моєї родини.
— Компенсацію за зруйноване життя сестри.
— Олена їх не отримала.
Наталя знизала плечима.
— Значить, погано просила.
Марія відчула, як мати здригнулася, але Олена раптом відпустила її руку й ступила вперед.
— Я любила тебе, — сказала вона.
Наталя моргнула. Такої фрази вона явно не чекала.
— Що?
— Я думала, в мене є сестра. Навіть коли ти тиснула на мене, принижувала, вирішувала за мене, я думала: вона груба, але своя. А ти просто заздрила.
Обличчя Наталі змінилося. Маска впевненості тріснула.
— Заздрила? Тобі?
