— спитала Світлана ледь чутно.
Ірина подивилася на неї.
— Усі.
Марія повернулася до Саміра. Він не всміхався. Він просто стояв поруч, не втручаючись, доки це не знадобилося.
Віктор Петрович сів назад.
— Ніхто нічого не стирав, — сказав він глухо. — Світлано, принеси флешку.
— Але…
— Принеси.
Світлана вийшла.
Артем різко рушив до дверей, але Самір зробив ледь помітний жест, і чоловік із вулиці, той самий водій чи охоронець, який з’явився в коридорі, спокійно перекрив прохід. Без грубості. Просто став.
— Я нічого не робив, — сказав Артем.
— Тоді не поспішайте, — сказала Ірина.
Записи дивилися в кабінеті, на старому моніторі керуючого.
Камера залу справді була під незручним кутом, але момент було видно. Марія йшла з тацею. Артем виходив збоку, тримаючи папку. Він міг пройти далі, але трохи змінив траєкторію. Край папки зачепив її лікоть. Легкий рух, майже непомітний. Але після нього чашка хитнулася.
— Збільште, — сказала Ірина.
Віктор Петрович мовчки натиснув кнопку.
На екрані стало видно обличчя Артема. Він дивився не вперед, а на руку Марії. І відразу після зіткнення не здивувався, не спробував допомогти. Він відступив за колону.
Наступний запис — службовий коридор. За годину до інциденту Артем розмовляв біля чорного виходу з Наталею. Звуку не було, але було видно, як вона передає йому конверт. Артем спершу відмовляється, потім бере. Наталя щось каже, тицьнувши пальцем у бік залу. Потім на мить обертається — і камера чітко фіксує її обличчя.
Марія дивилася, не відчуваючи пальців.
— Вона заплатила тобі, — сказала вона.
Артем мовчав.
— Навіщо?
Він стиснув щелепи.
Ірина спокійно промовила:
— Зараз у вас є можливість пояснити добровільно. Потім це пояснюватимуть в іншому порядку.
Артем вилаявся собі під ніс.
— Вона сказала, треба, щоб дівчину звільнили до того, як цей тип із нею поговорить. Щоб її вигнали зі скандалом, і вона не захотіла повертатися. Я не знав, що там якісь сімейні справи.
— Гроші знав брати, — сказала Світлана тихо.
Він різко повернувся:
— А ти знала про камери й мовчала!
Світлана спалахнула.
— Я боялася втратити роботу!
— Усі боялися, — сказала Марія.
Вона сказала це без крику. І від цього в кімнаті стало ще важче.
Віктор Петрович опустив голову.
— Маріє, я перепрошую.
Вона подивилася на нього.
Раніше ці слова, мабуть, принесли б їй полегшення. Тепер вони звучали надто пізно й надто мало.
— Мені потрібен розрахунок, довідки й копія запису.
— Звісно.
— І заява про те, що претензій до мене немає.
— Так.
Вона забрала документи за пів години. Виходячи з ресторану, Марія зупинилася біля входу до залу. Там знову грала музика, офіціанти носили страви, гості сміялися. Усе тривало. Місце, де вчора її ледь не розчавив сором, сьогодні виглядало звичайним.
Самір чекав на вулиці.
— Дякую, — сказала Марія.
— Ірина приїхала, бо я попросив. Але записи вимагала ти.
Марія втомлено всміхнулася.
— Я б не знала, як вимагати.
— Тепер знаєш.
Вони стояли під дрібним дощем. Машини шурхотіли по мокрій дорозі. Марія притискала до грудей папку з документами.
— Я не готова називати вас батьком.
Самір кивнув.
— Я розумію.
— І не знаю, чи буду готова.
— Я буду поруч настільки, наскільки ти дозволиш.
Вона подивилася на нього. У цих словах знову не було тиску. Це дратувало й заспокоювало водночас.
— Нам треба розібратися з Наталею.
— Так.
Розібратися виявилося важче, ніж вимовити.
Наталя зникла на три дні. Не відповідала на дзвінки. Двері в її квартирі ніхто не відчиняв. Сусідка сказала, що бачила її з валізою. Марія думала, що тітка втекла. Але на четвертий день прийшло повідомлення: Олену викликають до нотаріальної контори з питання боргу.
— Якого боргу? — спитала Аня, крутячи папірець у руках.
Олена зблідла.
У повідомленні йшлося про розписку на велику суму, яку Олена нібито взяла в Наталі на лікування й побутові витрати. Строк повернення спливав за тиждень. У разі несплати Наталя залишала за собою право звернутися до суду.
Марія перечитала папір тричі.
— Ти підписувала розписку?
