Він зам’явся.
— Псування майна гостя, порушення регламенту обслуговування…
— Гість претензій не висував.
— Це неважливо.
— Важливо.
Вона сама здивувалася своєму спокою. Ще тиждень тому вона б мовчки підписала що завгодно, аби не сперечатися. Тепер усередині було щось тверде, хай і маленьке.
Віктор Петрович відкрив папку.
— Не ускладнюй. Тобі ж краще піти тихо.
— Я хочу запис із камер за той вечір.
Він підвів очі.
— Навіщо?
— Артем зачепив мій лікоть перед тим, як я пролила каву.
— Записи з камер не збереглися.
— Минуло два дні.
— Був збій.
Марія подивилася на нього.
— Зручний.
Віктор Петрович почервонів.
— Дівчинко, не випробовуй мого терпіння. Ти й так дивом уникла проблем.
Двері кабінету відчинилися без стуку. Увійшов Артем. У руках у нього була папка, та сама, з жорстким краєм.
— Вікторе Петровичу, там постачальник…
Він побачив Марію й замовк.
— Потім, — різко сказав керуючий.
Артем не вийшов. Він дивився на Марію з напруженою усмішкою.
— Усе ще шукаєш винних?
— Я вже знайшла.
— Доведи.
У цю мить Марія помітила на його зап’ясті тонкий браслет із чорної шкіри. Вона бачила такий на руці Наталі? Ні. На столі в тітки, коли та приходила після операції, лежав схожий — чоловічий, з металевою застібкою. Тоді Марія не надала значення. Артем часто підвозив Світлану після зміни, спілкувався з усіма, був «своїм». Але чому він міг бути в Наталі?
— Ти знаєш мою тітку? — спитала Марія.
Артем моргнув.
— Що?
— Наталю Савчук.
— Ні.
Відповідь була надто швидкою.
Віктор Петрович насупився.
— Маріє, припини.
Вона дістала телефон.
— Тоді я зараз подзвоню їй по відеозв’язку й попрошу подивитися на тебе.
Артем ступив до неї.
— Не треба влаштовувати спектакль.
— Чому?
Він замовк. І цього вистачило.
Віктор Петрович повільно перевів погляд із нього на Марію.
— Артеме?
— Та маячня це, — Артем кинув папку на стілець. — Її тітка приходила кілька разів, ну і що? До ресторану багато хто приходить.
— До мене? — спитав керуючий.
— Ні, до мене. Вона просила дізнатися, чи працює тут Марія. Це не злочин.
У Марії пересохло в роті.
— Коли?
— Не пам’ятаю.
— До того вечора?
Артем відвернувся.
— Може.
— Вона просила тебе підставити мене?
— Ніхто тебе не підставляв. Ти сама незграба.
Марія відчула, як злість ударила в скроні.
— Ти зачепив мене навмисне.
— Доведи, — повторив він, але вже тихіше.
Віктор Петрович натиснув кнопку на телефоні.
— Світлано, зайди.
За хвилину увійшла Світлана. Обличчя в неї було напружене.
— Що сталося?
— Камери за вечір із паном Саміром справді стерті? — спитав керуючий.
Світлана подивилася на Артема.
Цього погляду вистачило.
Віктор Петрович грюкнув долонею по столу.
— Я спитав.
— Я не знаю, — сказала вона.
— Хто просив тебе сказати, що був збій?
Світлана ковтнула.
— Вікторе Петровичу, я…
Артем різко сказав:
— Не вплутуй її.
Марія раптом зрозуміла: вони обоє боялися не її. Не керуючого. Вони боялися, що спливе щось більше.
— Я хочу розрахунок і копію наказу, — сказала вона. — І письмову відмову надати запис із камер.
Віктор Петрович подивився на неї вже інакше. Не як на офіціантку, а як на людину, яка може принести неприємності.
— Давай без заяв.
— Тоді запис.
Він мовчав.
У цю секунду двері знову відчинилися. На порозі стояв Самір, поруч із ним жінка в строгому сірому пальті й окулярах. Марія впізнала її: юристка, чий контакт він учора надіслав. Ірина Мороз. Марія ще не встигла їй зателефонувати.
— Перепрошую, — сказав Самір. — Я прийшов забрати рахунок за хімчистку, який ваш адміністратор обіцяв надіслати. Але, здається, розмова стосується і мене теж.
Віктор Петрович підскочив.
— Пане Саміре, ми якраз…
— Я не висував претензій до Марії.
— Так, звісно.
Ірина Мороз поклала на стіл візитівку.
— Якщо ваша організація стверджує, що відеозапис із камер зник, ми просимо оформити це офіційно. Із зазначенням причини збою, часу виявлення й відповідального працівника. Також прошу зберегти всі інші записи за цей день, включно зі службовими коридорами.
У кабінеті зависла тиша.
Артем зблід.
— Усі записи?
