Життя без прикрасУрочистість зникла й з обличчя Тараса. Він переводив очі з матері на дружину, нервово розтягуючи край футболки. Лідія Петрівна важко дихала; її щоки стали майже одного кольору з пальтом.
Оксана ляснула долонею по закритій теці.
— На цьому переговори закінчено. Тарасе, бери валізу, з якою колись приїхав. Книжки можеш забрати або залишити — я віднесу їх на перероблення. А з вами, Лідіє Петрівно, ми за потреби зустрінемося в суді. Я вимагатиму повернути мою частку з тих шістсот тисяч.
Свекруха прошипіла, що не віддасть ані копійки, і наказала синові збиратися. Оксана лише показала рукою в бік кімнати.
Тарас упорався за п’ятнадцять хвилин. Він безладно кидав у валізу білизну, шкарпетки й єдину пристойну сорочку. У метушні спробував прихопити пульт від телевізора, але Оксана мовчки вийняла його з речей і поклала на тумбу.
Лідія Петрівна чекала біля дверей, намагаючись придумати ефектну останню репліку. Зрештою вона промовила лише: «Нехай тебе судить совість», — і вийшла слідом за сином.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.