Урочистість зникла й з обличчя Тараса. Він переводив очі з матері на дружину, нервово розтягуючи край футболки. Лідія Петрівна важко дихала; її щоки стали майже одного кольору з пальтом.
Оксана ляснула долонею по закритій теці.
— На цьому переговори закінчено. Тарасе, бери валізу, з якою колись приїхав. Книжки можеш забрати або залишити — я віднесу їх на перероблення. А з вами, Лідіє Петрівно, ми за потреби зустрінемося в суді. Я вимагатиму повернути мою частку з тих шістсот тисяч.
Свекруха прошипіла, що не віддасть ані копійки, і наказала синові збиратися. Оксана лише показала рукою в бік кімнати.
Тарас упорався за п’ятнадцять хвилин. Він безладно кидав у валізу білизну, шкарпетки й єдину пристойну сорочку. У метушні спробував прихопити пульт від телевізора, але Оксана мовчки вийняла його з речей і поклала на тумбу.
Лідія Петрівна чекала біля дверей, намагаючись придумати ефектну останню репліку. Зрештою вона промовила лише: «Нехай тебе судить совість», — і вийшла слідом за сином.
Коли замок клацнув, Оксана прихилилася до стіни й несподівано розсміялася. Сміх перейшов у сльози, але це були не сльози жалю. Разом із ними йшла напруга, що непомітно накопичувалася всі три роки. Граф вийшов у передпокій, обнюхав місце, де стояв Тарас, невдоволено смикнув хвостом і попрямував до паштету. У квартирі знову стало спокійно…
