Оксана ще кілька хвилин стояла в тиші, дослухаючись до голосів за дверима, що віддалялися. Їй не хотілося ні телефонувати знайомим, ні переказувати те, що сталося, ні тріумфувати. Головним було інше: уперше за довгий час їй не треба було вгадувати, який новий привід для невдоволення знайде чоловік. Вона зібрала зі столу копії, закрила теку й залишила на місці лише безглуздий розрахунок гостей. Папірець із ціною за розетку вже не дратував її. Тепер він мав вигляд випадково залишеної програмки проваленої вистави.
Наступного дня Оксана подала заяву на розлучення й підготувала вимогу про повернення частини спільних коштів. Найнятий нею юрист вивчив виписки, квитанції та хронологію переказів і визнав докази серйозними. Він одразу відокремив домашню арифметику, якою Оксана відповідала на абсурдні вимоги гостей, від реального предмета спору — грошей, виведених із сімейного бюджету.
Тарас на засідання не прийшов, надіславши довідку про тяжкий емоційний стан. Лідія Петрівна спробувала обурюватися в коридорі, звинувачуючи Оксану в безсердечності, але після попередження працівників суду швидко стишила голос.
Суддя вивчила банківські документи, уточнила походження коштів і обставини переказів. Рішення виявилося на користь Оксани: половина з переказаних шістсот тисяч підлягала поверненню. Усі вигадки про плату за «найкращі роки», духовну участь і зіпсовану кар’єру залишилися в зім’ятій теці представника-втікача.
Для Оксани було важливо почути не лише підсумкову суму. Суд відокремив емоції колишніх родичів від підтверджених операцій і тим самим повернув спору реальний сенс. Ніхто не оцінював любов, турботу чи прожиті разом роки за вигаданим тарифом. Розглядалися лише гроші, якими розпорядилися без її відома. Саме цього вона й домагалася від тієї миті, коли побачила зелені позначки на банківській виписці…
