Дмитро прийшов увечері, коли за вікном ішов перший мокрий сніг. Марія побачила його у вічко й довго не відчиняла. Він не дзвонив удруге, не стукав, просто стояв на майданчику, тримаючи в руках паперовий пакет.
Нарешті вона відчинила.
Він схуд. Під очима залягли тіні. На скроні виднівся невеликий синець, уже жовтіючий. У руках — пакет із котячим кормом.
— Це не спроба підкупу, — сказав він хрипко. — Просто той пакет тоді так і залишився в мене в машині. Я купив новий.
Марія мовчала.
Мур вийшов у коридор, подивився на Дмитра й сів біля Маріїних ніг. Не підійшов. Не зашипів. Просто дивився.
— Я дав усі свідчення, — сказав Дмитро. — На Олю теж. І щодо документів. І щодо того, як вона тиснула. Я не прошу тебе мене пробачати.
— Добре.
Він кивнув.
— Я відмовився від усіх вимог. Юрист уже надіслав папери. Те, що я вклав… нехай залишиться. Я жив тут. Їв за цим столом. Спав у цій кімнаті. Твоя мама мене лікувала, коли я хворів. Я не мав права перетворювати це на рахунок.
Марія відчула клубок у горлі, але не дала собі заплакати.
— Чому ти раніше цього не зрозумів?
Дмитро подивився на підлогу.
— Бо мені було легше вважати себе скривдженим, ніж винним.
Вона відвернулася. На кухні цокав годинник. У спальні тихо гуділа батарея. За дверима сусідів хтось сміявся, хтось увімкнув воду, звичайне життя йшло поруч, байдуже й рятівне.
— Ольга завжди казала, що я слабкий, — продовжив Дмитро. — Напевно, мала рацію. Але слабкість — це не коли боїшся. Слабкість — це коли через твій страх страждають інші.
Марія втомлено притулилася до косяка.
— Що з нею буде?
— Слідство. Адвокат намагається все пом’якшити. Але там багато. Павло дає свідчення. Записи є. Гроші. Підробки. Погрози. Уже не викрутиться просто словами.
Марія кивнула.
Їй хотілося відчути тріумф. Хотілося радіти, що правда спливла на поверхню, що Ольга більше не зможе стояти біля під’їзду з ідеальною укладкою й отруйною усмішкою. Але всередині було тихо. Справедливість виявилася не феєрверком, а важким видихом після довгої задухи.
— Я не повернуся, Дімо, — сказала вона.
Він підвів очі.
— Я знаю.
— І дружити ми не будемо.
— Знаю.
— Але я рада, що ти живий.
Його обличчя здригнулося…
