— Дякую.
Марія взяла пакет із кормом. Їхні пальці на мить торкнулися. Колись від такого дотику в неї теплішало в грудях. Тепер вона відчула тільки смуток — чистий, спокійний, майже світлий. Як за старою річчю, яку вже не можна полагодити, але можна нарешті прибрати з видного місця.
— Бережи себе, — сказав Дмитро.
— І ти.
Він пішов. Марія зачинила двері, повернула новий замок і постояла, прислухаючись до його кроків на сходах. Потім опустилася навпочіпки перед Муром.
— Ну що? Пробачимо йому корм?
Кіт понюхав пакет, подумав і поважно потерся об нього щокою.
— Продажна душе, — сказала Марія, і вперше за багато місяців розсміялася по-справжньому.
Весна прийшла повільно. Спершу з дахів закапало так несміливо, ніби будинок плакав уві сні. Потім у дворі з’явилися перші брудні проталини, діти почали ганяти м’яча між лавками, а Ганна Павлівна винесла на підвіконня розсаду й щодня бурчала, що сонця мало, зате дурниць у людей багато.
Марія й далі іноді прокидалася вночі. Іноді їй здавалося, що на підлозі щось ворушиться. Тоді Мур важко зітхав, вставав, демонстративно зістрибував із ліжка й обходив кімнату, як вартовий на посту. Потім повертався й лягав так, щоб хвіст торкався її ноги.
На роботі довіра поверталася не одразу. Дехто з колег вибачався, дехто робив вигляд, що ніколи не шепотівся за її спиною. Марія більше не намагалася всім сподобатися. Вона стала спокійнішою й жорсткішою. Усі особисті витрати, усі домовленості, усі документи тепер складала в окремі теки, підписані рівним почерком. Іноді, дивлячись на ці теки, вона згадувала мамину фразу про обіцянки без паперу й усміхалася сумно.
Одного разу Сергій Миколайович запросив її до кабінету.
— Маш, я хотів запропонувати тобі посаду старшої бухгалтерки. Після всієї цієї історії я зрозумів, що ти єдина людина, яка в хаосі не втрачає голову.
Марія ледь не розсміялася.
— Я втрачала. Просто не при вас.
— Головне, що знайшла назад.
Вона погодилася не одразу. Думала тиждень. Сумнівалася, боялася відповідальності, боялася знову опинитися винною в чужих очах. Потім прийшла додому, побачила, як Мур лежить на стосі її документів, нахабно придавивши хвостом важливий акт звірки, і сказала:
— Гаразд. Раз ти схвалюєш.
Кіт ліниво кліпнув.
Судові справи тягнулися довго. Павло пішов на угоду зі слідством, докладно розповів, як Ольга найняла його спершу “поговорити” з Марією, потім налякати, потім знайти флешку, яку Дмитро в розмові з сестрою колись по дурості згадав. Ольга заперечувала майже все до останнього, але листування, записи, гроші, свідчення Ніни Іванівни, помічниці нотаріуса, адміністраторки кафе, Дмитра й самої Марії складалися в такий щільний ланцюг, що розірвати його вже було неможливо.
Коли Марія востаннє побачила Ольгу в коридорі суду, та була без колишнього блиску. Волосся зібране недбало, обличчя бліде, губи покусані. Але погляд залишався гострим.
— Ти задоволена? — спитала Ольга тихо, коли їх на секунду залишили поруч.
Марія подивилася на неї й раптом зрозуміла, що більше не боїться.
— Ні.
Ольга всміхнулася.
— Тоді навіщо все це?
— Щоб ти більше нікого не ламала…
