На обличчі Ольги майнуло щось — не каяття, ні. Радше, подив. Ніби вона вперше почула, що інші люди не зобов’язані бути матеріалом для її перемоги.
Вирок був не миттєвою казковою розплатою, а довгим офіційним текстом, повним дат, статей, формулювань. Ользі дали реальний строк з урахуванням сукупності злочинів, Павлові — менший, але теж не умовний. Частину збитків за підробленими документами зобов’язали відшкодовувати. Керуючій компанії винесли окремий припис щодо камер і зберігання записів, працівника, причетного до видалення, звільнили й притягнули до відповідальності.
Марія вийшла з будівлі суду на холодне яскраве повітря. Ганна Павлівна чекала біля сходів із термосом.
— Ну? — спитала вона.
— Усе.
— Зовсім?
Марія подивилася на небо. Хмари пливли повільно, важкі, але між ними вже пробивалося світло.
— Ні, — сказала вона. — Але головне — все.
Ганна Павлівна простягла їй термос.
— Пий. Справедливість справедливістю, а тиск від нервів ніхто не скасовував.
Марія засміялася. Поруч стояв Віктор, незграбно тримаючи букет простих тюльпанів.
— Це вам, — сказав він. — Від під’їзду.
— Від під’їзду?
— Ну… майже. Хто скинувся, хто посоромився. Ніна Іванівна теж.
Марія взяла квіти. У горлі знову з’явився клубок, але тепер інший — теплий.
Удома вона поставила тюльпани в мамину вазу. Мур негайно заліз на стіл і спробував відкусити листок.
— Навіть не думай, герою, — сказала Марія.
Кіт подивився на неї з таким обуренням, ніби саме він оплатив цей букет, виграв суд і врятував будинок від морального розкладу.
Увечері Марія відчинила вікно. До квартири ввійшло свіже повітря, що пахло мокрим асфальтом, землею і чимось новим. Вона довго стояла біля підвіконня, слухаючи двір. Десь сміялися діти. Внизу Ганна Павлівна сперечалася з Віктором про розсаду. У сусідній квартирі дзвеніло начиння. Усе було звичайно. Саме ця звичайність здавалася тепер найбільшою розкішшю.
Мур стрибнув поруч, сів, притулившись до її руки теплим боком.
— Знаєш, — сказала Марія тихо, — я ж тоді хотіла тебе вдарити.
Кіт не відповів, тільки сіпнув вухом.
— А ти все одно мене врятував.
Він подивився на неї жовто-зеленими очима, серйозними, як у старої мудрої людини, втомленої від людської дурості.
Марія погладила його між вухами.
— Гаразд, гаразд. Корм буде з індичкою.
Мур задоволено замуркотів.
Уночі вона лягла спати без світла вперше за багато місяців. Не одразу, не легко. Спершу перевірила двері, балкон, вікно. Потім поставила капці не біля ліжка, а трохи далі, ніби між минулим і собою залишала маленький простір. Потім лягла й довго дивилася в темряву.
На підлозі лежала місячна смуга.
Порожня.
Тиха.
Без руху.
Марія заплющила очі. Мур улаштувався в неї в ногах, важкий, теплий, живий. За стіною текла вода, у під’їзді грюкнули двері, десь далеко проїхала машина. Звичайна ніч звичайного будинку.
І в цій звичайній ночі Марія нарешті заснула — не тому, що забула страх, а тому, що знала: тепер вона вміє прокидатися, дивитися правді в обличчя й не опускати ноги туди, де ховається чужа змія.
