Він сів на лавку, ніби ноги перестали тримати.
— Оля.
Марія мовчала.
Дмитро потер обличчя долонями.
— Три роки тому, коли ми робили ремонт, я допомагав Олі з її магазином. У неї тоді були проблеми з податковою, постачальниками, боргами. Вона попросила мене тимчасово провести частину закупівель через твою майстерню. Сказала, що домовилася з кимось у вас, що це просто папірці, все закриється. Я відмовився. Потім… потім вона сказала, що якщо я не допоможу, вона втратить справу, квартиру, все. Я дурень. Я дав їй доступ до твоїх старих зразків підпису. У мене були копії твоїх документів для банку, пам’ятаєш? І печатку майстерні в тебе вдома якось залишали, коли ти звіти робила. Вона сфотографувала.
Марія слухала, і кров відливала від обличчя.
— Ти знав, що вона підробила документи?
— Не одразу. Потім здогадався. Знайшов у неї файли на флешці. Рахунки, накладні, якесь листування. Я злякався. Забрав флешку й сховав у своїй коробці в тебе на балконі. Хотів потім розібратися, але мама твоя захворіла сильніше, потім ми… все посипалося. Я забув.
— Забув? — Марія майже не чула себе. — Дімо, мене зараз звинувачують у крадіжці через ці папери, а ти забув?
— Я розумію.
— Ні. Ти не розумієш. Ти дав їй мій підпис.
Він зблід.
— Я не думав, що вона використає це проти тебе.
— А для кого вона це використала? Для благодійності?
Дмитро стиснув шапку так, що побіліли кісточки пальців.
— Я винен.
Ці слова мали б принести полегшення. Але Марія відчула тільки порожнечу. Він винен. Ольга винна. Худий чоловік винен. Консьєржка злякалася. Керуюча компанія стерла запис. Юрист писав листи. Сусіди шепотілися. А руйнувалося чомусь її життя.
— Змія? — спитала вона.
Дмитро підвів очі.
— Я не знав. Клянуся.
— Але Ольга?
— Я не хочу вірити.
— А я не хочу жити в квартирі, куди мені підкидають гадюк.
Він здригнувся.
— Я поговорю з нею.
Марія втомлено всміхнулася.
— Знову?
— Ні. Тепер інакше.
— Ніяк ти з нею не поговориш. Ти все життя з нею говориш і завжди робиш, як вона хоче.
Ці слова влучили точно. Дмитро відвернувся. Довго мовчав. Потім сказав:
— Я дам свідчення.
Марія не відразу зрозуміла.
— Що?
— Про підписи. Про флешку. Про Олю. Про все. Мені страшно, Машо. Вона моя сестра. Але я більше не можу.
Уперше за багато тижнів Марія відчула не полегшення, а обережний недовірливий рух повітря всередині. Ніби десь у зачиненій кімнаті прочинили кватирку.
— Якщо передумаєш, я не здивуюся, — сказала вона.
— Не передумаю.
Він передумав за добу.
Точніше, не передумав — зник.
Телефон Дмитра був вимкнений. В орендованій квартирі його не виявилося. На роботі сказали, що він узяв відпустку за власний рахунок. Ольга не відповідала. Марія телефонувала, писала, потім сиділа на кухні з телефоном у руках і відчувала, як повертається колишня задушлива безнадія.
Дільничний сказав, що панікувати рано. Люди зникають не лише тому, що їх убили чи викрали, а й тому, що злякалися. Але в його голосі з’явилася настороженість.
За день Марії прийшло повідомлення з невідомого номера: “Не лізь. Він зробив вибір.”
До повідомлення було прикріплено фотографію. Дмитро сидів за столом у якомусь кафе, поруч із ним Ольга. На столі лежали папери. Фото було розмите, зняте здалеку.
Марія дивилася на екран і відчувала, як її трусить. Він зробив вибір. Авжеж. Знову. Піддався. Здав її. Врятував себе.
Вона вже хотіла стерти повідомлення, коли Мур, який сидів на підвіконні, раптом стрибнув на стіл і лапою зачепив телефон. Екран збільшив фотографію. Марія машинально потягнулася прибрати кота, але завмерла.
На фото Дмитро тримав ручку в лівій руці.
Він був правшею.
Марія збільшила ще. Обличчя Дмитра здавалося дивним: не просто напруженим, а млявим. Склянка перед ним була наполовину повна. Ольга всміхалася комусь за кадром.
Марія згадала, як на початку їхнього шлюбу Дмитро одного разу отруївся в кафе несвіжим салатом і жартував потім, що навіть під крапельницею розписався б правою рукою. “Ліва в мене тільки для краси”, — казав він.
Вона переслала фото дільничному.
Відповідь прийшла швидко: “Де це кафе, зможете впізнати?”
Марія не знала. Але на задньому плані фотографії виднілася стійка з дерев’яною вивіскою. Назву було обрізано, лише три літери: “ЛИП”. Вона надіслала фото Ганні Павлівні, Віктору, подрузі, навіть Сергію Миколайовичу. За годину Віктор відповів: “Схоже на кафе біля нотаріальної контори в сусідньому районі. Там вивіска ‘Липовий сад’, здається.”
Марія схопила куртку.
— Куди? — спитала Ганна Павлівна, якій вона вже встигла зателефонувати.
— До нотаріуса.
— Я з тобою.
— Ні, ви…
