Марія й сама почула, як дивно це звучить.
— Так. Я тоді розсердилася. Сказала, щоб він не говорив дурниць. А він засміявся й сказав: “Він розумніший за нас усіх”. Я подумала, що це жарт.
— Де ця флешка?
— Не знаю.
— Удома шукали?
— Після смерті? Ні. Я… я не знала, що шукати.
Слідчий не став тиснути. Тільки сказав:
— Згадайте всі місця, де чоловік міг зберігати важливі речі. Майстерня, будинок, собача будка, машина, одяг.
Собача будка.
Марія повернулася додому майже бігом. На подвір’ї вже сутеніло, ліхтар біля хвіртки блимав. Будка Рекса стояла біля сараю, порожня три роки, але Марія не прибирала її. Сашко зробив її сам із товстих дощок, утеплив, пофарбував темно-зеленою фарбою. На даху й досі виднілися подряпини від кішки, яку Рекс якось загнав туди, а потім дві години чатував унизу, поки Сашко не зняв бідолашну тварину.
Марія принесла ліхтарик, опустилася навколішки. У будці пахло сухим деревом, пилом і старою шерстю. На підлозі лежав килимок, який вона прала щовесни, хоча Рекс ним майже не користувався. Під килимком нічого не було. Вона постукала по стінках. Глухо. Потім провела рукою по внутрішньому кутку й намацала маленький виступ.
Дошка відходила.
Серце закалатало так сильно, що стало боляче. Марія збігала по викрутку, підчепила край. Дошка рипнула, піддалася. За нею виявився вузький сховок, загорнутий у шматок поліетилену.
Усередині лежали червона флешка, старий диктофон і складений учетверо аркуш паперу.
Марія сіла просто на землю. Коліна промокли, але вона не відчувала. Аркуш тремтів у неї в руках.
“Машо. Якщо ти це читаєш, значить, я не встиг сам усе пояснити. Не вір Ірині й Віктору. Не підписуй жодних паперів. Вітя підробляв документи по майстерні й втягнув мене в історію з кредитом. Я знайшов записи. Він погрожував. Завтра зустрічаюся з юристом. Флешку віддай тільки людині, якій довіряєш, краще слідчому. Рекса я навчив шукати за командою “додому”, він знає запах цього сховку. Пробач, що налякав. Я просто хочу, щоб ти була в безпеці. С.”
Марія перечитала записку тричі. Літери розпливалися. Сашко писав швидко: деякі слова з’їжджали вниз, наприкінці рядків стояли клякси. Його почерк. Його “Машо”, де літера “ш” завжди була схожа на маленький паркан.
Вона притисла аркуш до губ і беззвучно заридала.
Того вечора вона вперше за три роки відчула не тільки горе, а й злість. Справжню, важку, гарячу злість, яка підняла її із землі, змусила витерти обличчя рукавом, покласти флешку, диктофон і записку в пакет і подзвонити Савчуку.
— Я знайшла, — сказала вона. — Те, про що говорила.
Слідчий приїхав не сам. Усе вилучили офіційно, склали протокол. Марія підписувала папери, намагаючись не дивитися на червону флешку, що лежала в прозорому пакеті, як маленьке серце.
За кілька днів Савчук викликав її знову.
— На флешці були копії договорів, листування й відеофайли з камери майстерні, — сказав він. — Ваш чоловік, схоже, зробив резервну копію з реєстратора до того, як основний запис зник.
Марія вчепилася в край стільця.
— Там видно, що сталося?
