Ірина відключилася.
Марія ще довго тримала телефон біля вуха. Потім поклала його на стіл і помітила, що екран мокрий. Вона не зрозуміла, коли почала плакати.
Дні після знахідки злилися в липкий сірий клубок. Експертиза мала встановити особу знайденого тіла. Марію кілька разів викликали на допит. Її питали про конфлікт Сашка з Віктором, про спадщину, про документи, про те, хто мав доступ до будинку після похорону.
Вона відповідала, згадувала, плуталася, знову згадувала. Кожна деталь різала зсередини.
— Після похорону у вас хтось лишався ночувати? — спитав слідчий Савчук, молодий, але з уважними втомленими очима.
— Ірина. Її чоловік. Мати Сашка. Тетяна заходила. Ще сусіди.
— Документи чоловіка де зберігалися?
— У письмовому столі. Потім Ірина сказала, що треба зібрати для нотаріуса. Вона сама дивилася.
— Ви їй довіряли?
Марія всміхнулася, але усмішка вийшла крива.
— Тоді так. Вона була Сашковою сестрою.
Савчук щось записав.
— Ви казали, що відмову від спадщини не підписували. Зразки підпису дасте?
— Звісно.
— Добре. І ще. Згадайте, будь ласка: у день смерті чоловіка або незадовго до цього він нічого незвичного не казав? Може, боявся когось? Збирався з кимось зустрітися?
Марія потерла лоба. У голові спалахували уривки: Сашко біля мийки миє руки від морилки; Сашко шукає ключі; Сашко каже “Не відчиняй Вікторові, якщо мене не буде”; Сашко вночі сидить на кухні й пише комусь повідомлення; Сашко ховає до кишені маленьку флешку з червоним ковпачком.
Вона підвела голову.
— Флешка.
— Що?
— У Сашка була флешка. Червона. Він казав… — Марія замовкла, намагаючись упіймати спогад. — Він казав: “Якщо зі мною щось станеться, даси Рексові команду шукати”.
Савчук уважно подивився на неї.
— Команду собаці?
