Савчук помовчав.
— Видно, що ввечері до вашого чоловіка приходив Віктор. Між ними був конфлікт. Запис без звуку, але видно, що Віктор штовхнув Олександра. Ваш чоловік упав, ударився. Віктор якийсь час стояв поруч, потім перевірив пульс, почав шукати щось у столі. Після цього запис обривається.
Марія затулила рот долонею. Усередині все знову обвалилося, але тепер у цьому падінні був страшний порядок. Сашко не просто “впав”. Він лежав там, а Віктор не викликав допомогу.
— Він міг бути живий?
— Це встановить експертиза. Але в нас уже є підстави переглядати справу.
— А тіло біля могили?
Слідчий опустив очі до теки.
— Попередньо це не Віктор.
Марія не відразу зрозуміла.
— Як це не Віктор?
— Чоловік приблизно того ж віку, але не він. Особу встановлюють. Печатка могла належати Вікторові, а могла бути підкинута або загублена. Ми перевіряємо.
Марія вийшла з кабінету з відчуттям, що земля знову пішла з-під ніг. Якщо тіло не Віктора, де він? І хто тоді лежав поруч із Сашковою могилою?
Відповідь прийшла за тиждень.
Загиблим виявився Павло Дорош, колишній сторож майстерні. Той самий, який три роки тому сказав слідству, що нічого не бачив, бо “відлучався в магазин”. Марія пам’ятала його невиразно: худий чоловік із запалими щоками, у вічній в’язаній шапці, що пахнув тютюном. Після смерті Сашка він звільнився й зник.
Тепер виявилося, що зник не сам.
— Ми знайшли в нього в кишені рештки посвідчення з роботи й ключ від підсобки майстерні, — пояснив Савчук. — Є підстави думати, що він міг шантажувати Віктора записом або інформацією. Його вбили пізніше. Тіло сховали біля могили вашого чоловіка, ймовірно вночі, коли земля ще не встигла осісти остаточно після встановлення огорожі або подальших робіт.
— Але навіщо біля могили? — прошепотіла Марія.
— Іноді злочинці обирають місце, де, як їм здається, ніхто не копатиме. Могила — психологічний бар’єр. Люди туди не полізуть. А ваш собака…
— Рекс відчував?
— Можливо, запах. Можливо, місце просіло. Можливо, він давно намагався привернути увагу, а ми всі не розуміли.
Марія згадала, як Рекс іноді лягав не біля пам’ятника, а збоку, біля задньої частини огорожі. Як він гарчав на Віктора в день сороковин, хоча раніше терпів його. Як одного разу не пустив Ірину до могили, і та закричала: “Приберіть від мене цю тварюку!” Тоді Марія соромилася, перепрошувала перед родичами, тягнула пса за нашийник. А Рекс упирався й дивився на Віктора.
Собака знав раніше за всіх.
Ірина прийшла до Марії через два дні після того, як Віктора затримали.
Був пізній вечір. За вікном мрячив дощ, краплі стукали по підвіконню. Марія сиділа на підлозі в спальні й розбирала старі коробки з Сашковими речами. Їй треба було знайти документи для юриста: чеки, договори, листи, усе, що могло стати в пригоді. У коробці пахло деревом і його одеколоном, хоча минуло три роки. Вона тримала в руках його стару сорочку й не могла змусити себе покласти її в пакет.
Дзвінок у двері пролунав різко, наполегливо.
На порозі стояла Ірина. Без макіяжу, у темній куртці, з мокрим волоссям, що прилипло до скронь. Вона виглядала постарілою років на десять. У руці тримала теку.
— Можна зайти?
