Марія не відступила.
— Навіщо?
Ірина облизала губи.
— Треба поговорити.
— Ми вже поговорили в нотаріуса.
— Машо, будь ласка.
Це “будь ласка” прозвучало так незвично, що Марія все-таки відчинила двері ширше. Вони пройшли на кухню. Ірина сіла, поклала теку перед собою, але рук із неї не прибрала.
— Вітю затримали, — сказала вона.
— Я знаю.
— Він каже, що нічого не робив. Що Сашко сам упав. Що Павла він не вбивав.
Марія мовчала.
Ірина підвела на неї очі. У них не було колишньої зверхності, тільки страх, мутний і липкий.
— Я не знала про Павла.
— А про Сашка?
Пальці Ірини стиснули теку.
— Я знала, що вони посварилися. Вітя прийшов додому весь білий. Сказав, що Сашко вдарився, що вже пізно було щось робити. Я хотіла викликати швидку, поліцію… — вона запнулася. — Він сказав, що нас усіх посадять. Що мама не переживе. Що Сашко сам винен, довів його, поліз битися.
Марія відчула, як усередині піднімається нудота.
— І ти мовчала.
— Я боялася.
— Три роки?
Ірина різко підвела голову.
— А ти думаєш, мені легко було? Я щоночі це бачила!
— Сашко лежав на підлозі, а ви думали, як би вам було легше?
Ірина зблідла.
— Не треба.
— Треба.
Марія встала. Стілець рипнув по лінолеуму.
— Ти приходила до мене після похорону. Обіймала мене. Казала, що тепер ми маємо триматися разом. Ти брала документи з його столу. Ти підсунула мені підроблену відмову?
Ірина закрила обличчя руками.
Відповідь була в цьому русі.
Марія сперлася долонею об стіл. Якби вона не трималася, ноги б не витримали.
— Навіщо?
