— Будинок був потрібен, — глухо сказала Ірина. — Вітя вліз у борги. Після історії з майстернею йому треба було закрити кредит. Він сказав, що ти все одно сама не впораєшся, продаси будинок за безцінь. А так ми оформимо, потім дамо тобі кімнату або гроші.
Марія засміялася. Сміх вийшов короткий, страшний.
— Кімнату.
— Я розумію, як це звучить.
— Ні. Не розумієш.
Ірина відкрила теку. Усередині лежали папери, якісь копії, квитанції, і маленький блокнот у синій обкладинці.
— Я принесла те, що лишилося у Віті в сейфі. Тут розписки, листування, копія відмови. І… блокнот. Павло лишав йому записки. Я знайшла після обшуку, вони не все забрали, бо це було в мами в старій шафі.
— Чому ти принесла це мені?
Ірина подивилася у вікно. По шибці текла вода, відбиваючи кухонну лампу.
— Бо він сказав, що якщо я мовчатиму, то звалить усе на мене. Що підпис я підробила. Що я змусила його приховати смерть Сашка. Що Павла я просила прибрати, бо він вимагав гроші.
— А ти?
— Підпис… — Ірина ковтнула. — Підпис справді я. Я тренувалася по листівках, які ти нам писала. Вітя сказав, що це формальність.
Марія дивилася на неї й не впізнавала. Перед нею сиділа не сильна, впевнена Ірина, яка завжди знала, кому як жити. Перед нею була перелякана жінка, розчавлена власною брехнею. Але жалю не було. Тільки холодна втома.
— Ти підеш до слідчого, — сказала Марія.
Ірина кивнула.
— Піду.
— Не завтра. Зараз.
— Зараз ніч.
— Зараз.
Ірина хотіла заперечити, але зустріла Маріїн погляд і промовчала.
Вони їхали в таксі майже мовчки. Водій слухав тихе радіо, на лобовому склі розмазувалися вогні. Ірина притискала теку до грудей, як щит. Марія дивилася на свої руки. Вони не тремтіли. Це дивувало.
У коридорі відділку пахло мокрим одягом, паперами й старою кавою. Черговий невдоволено підвів голову, але після дзвінка Савчуку їх провели до кабінету. Ірина говорила довго. Спершу плуталася, плакала, просила води. Потім слова пішли рівніше. Вона розповіла про сварку в майстерні, про те, як Віктор повернувся й змусив її їхати туди вночі, як вони стерли сліди, як підробили алібі, як Віктор забрав реєстратор, не знаючи, що Сашко зробив копію.
Про Павла вона знала менше. Він почав дзвонити за кілька місяців після похорону. Вимагав гроші. Казав, що “не на це підписувався”, що бачив більше, ніж сказав. Віктор їздив із ним зустрічатися. Одного разу повернувся без печатки й з розбитою губою. На запитання Ірини відповів: “Більше він не подзвонить”.
Потім Ірина підписала протокол. Рука в неї тремтіла так сильно, що ручка лишала криві чорнильні петлі.
Марія стояла біля вікна в коридорі. За шибкою сірів ранок.
— Маріє Миколаївно, — підійшов Савчук. — Ви добре тримаєтеся?
