Вона хотіла сказати “так”, але раптом зрозуміла, що сил більше немає. Ні на гордість, ні на ввічливість.
— Ні, — сказала вона. — Я просто стою.
Він кивнув так, ніби це була найчесніша відповідь.
Далі все не стало легким. Правда не перетворила життя на свято. Почалися експертизи, очні ставки, засідання, безкінечні папери. Марії довелося знову й знову розповідати, як вона жила ці три роки, чому не сумнівалася в офіційній версії, що пам’ятала про поведінку Рекса, які документи зникли з будинку. Почеркознавча експертиза підтвердила: відмову від спадщини підписала не вона. Суд визнав документ недійсним. Спадкову справу переглянули, будинок лишився за Марією, а спроба Ірини оформити частку через підроблені папери стала окремим обвинуваченням.
Віктор тримався довго. На перших допитах мовчав, потім казав, що Сашко напав сам, потім звинувачував Павла, потім Ірину. Але записи, флешка, зізнання, фінансові документи й знайдені в блокноті Павла дати зустрічей склалися в ланцюг, із якого він уже не міг вирватися. Його судили не швидко. Марія ходила не на кожне засідання: іноді просто не могла підвестися з ліжка, іноді задихалася ще на ґанку суду й поверталася додому. Але на оголошення вироку прийшла.
Віктор стояв за склом блідий, зі впалими щоками. Без своєї печатки він здавався меншим. Коли суддя читав рішення, Марія дивилася не на нього, а на свої зчеплені пальці. Вона чекала полегшення, але його не було. Було тільки відчуття, що важкі двері нарешті зачинилися, а за ними лишилися три роки брехні.
Ірина отримала свій строк і м’якше покарання, бо дала визнавальні показання й передала документи. Перед тим як її вивели із зали, вона обернулася до Марії.
— Пробач, — сказала самими губами.
Марія не відповіла. Не тому, що хотіла мучити. Просто прощення виявилося не дверима, які можна відчинити на прохання. Воно було дорогою, а Марія ще не знала, чи піде нею.
Рекса після розкопок Марія забрала додому.
Спершу він опирався. Біля воріт кладовища зупинився, озирнувся на могилу й тихо заскиглив. Марія присіла поруч, обійняла його за шию. Його шерсть пахла дощем, землею і старістю.
— Додому, Рексе, — сказала вона.
Він здригнувся.
Команда, яку Сашко залишив у записці, пролунала між ними як пароль із минулого. Рекс подивився їй в обличчя. Довго, уважно. Потім ступив крок. Ще один. І пішов поруч.
Удома він довго обходив кімнати. Нюхав дверні косяки, старий килимок у передпокої, ніжку стола, Сашкову майстерню-кімнату, де Марія тепер зберігала документи. Біля ліжка він ліг не одразу. Спершу поклав морду на поріг спальні й тихо зітхнув.
Марія постелила йому стару ковдру.
— Тут спатимеш.
Уночі вона прокинулася від важкого дихання. Рекс стояв біля ліжка, як раніше, коли Сашко затримувався в майстерні.
— Іди сюди, — сонно сказала Марія.
Пес поклав голову на край матраца. Вона опустила руку йому на лоб. Так вони й заснули.
Навесні Марія вперше за довгий час відчинила всі вікна в будинку. Повітря пахло вологою землею, пилом і молодою травою. Вона винесла на подвір’я коробки з непотребом, відмила кухню, викликала майстра полагодити котел. Тетяна прийшла допомагати, принесла відро, ганчірки й пиріжки, ніби без пиріжків не можна було пережити жоден життєвий поворот.
— Дивися, — сказала вона, відтираючи підвіконня. — Будинок ніби дихати почав.
Марія озирнулася довкола. Стіни були ті самі, тріщина над дверима та сама, старі шпалери в коридорі все ще відклеювалися біля підлоги. Але будинок і справді здавався іншим. Не тому, що біль минув. Він не минув. Просто брехня більше не сиділа по кутках.
Біля могили Олександра поставили нову огорожу. Землю впорядкували після слідчих робіт. Марія довго вибирала квіти й зрештою посадила чорнобривці, як раніше, тільки більше. Рекс сидів поруч і спостерігав, іноді тицяючись носом їй у плече.
— Ну що, командире, — сказала Марія, розрівнюючи землю долонями. — Впоралися?
