Літня жінка впустила квіти. Микола кинувся до Марії, схопив її за плечі й відтягнув. Рекс стояв над ямою, вишкірившись, шерсть на загривку стала дибки. Чорна, розбухла від вогкості рукавичка була на мертвій кисті, пальці стирчали з розірваної тканини, і на одному з них зблиснула каблучка.
Марія не могла відвести очей.
Каблучка була не Сашкова.
У Олександра була проста гладенька обручка, яку Марія сама знімала з його пальця перед похороном, бо Ірина тоді сказала: “Не лишай у землі золото, це гріх і дурість”. Марія потім пошкодувала про це тисячу разів. Каблучка лежала вдома, у коробочці з-під годинника, загорнута в носову хустинку.
А на цій руці була широка каблучка-печатка з темним каменем.
Таку носив Віктор.
Кладовище ожило, ніби хтось розворушив вулик. Микола кудись телефонував, збиваючись, казав: “У нас тут… поховання… ні, не те… так, рука…” Літня жінка хрестилася й плакала. Марія сиділа на мокрій лавці, не відчуваючи холоду, і дивилася на Рекса. Він не відходив від ями, але вже не гарчав. Тільки важко дихав, висолопивши язика, і час від часу повертав голову до неї.
За двадцять хвилин приїхали люди у формі, потім слідчий у темній куртці, потім ще одна машина. Територію обгородили стрічкою. Марію попросили відійти, ставили запитання, на які вона відповідала насилу.
— Це могила вашого чоловіка?
— Так.
— Поховання було три роки тому?
— Так.
— Хто міг копати тут?
— Не знаю.
— Собака ваш?
— Наш. Сашків.
— Чому він почав рити?
Марія подивилася на Рекса.
— Не знаю.
Коли фахівець обережно розширив розкоп збоку, стало зрозуміло: тіло лежало не в труні Олександра. Його закопали окремо, неглибоко, осторонь від основної могили, майже під огорожею. Одяг згнив, обличчя було невпізнанне, але на руці справді виявилася печатка. Слідчий обережно зняв її, поклав у пакет.
Марія стояла, обхопивши себе руками. Її зуби цокотіли, і вона не могла зупинитися.
— Ви впізнаєте цю каблучку? — спитав слідчий.
Вона ковтнула.
— Схожа на каблучку чоловіка сестри мого покійного чоловіка. Віктора.
Слідчий підвів очі.
— Схожа?
