Вона розгорнула пакет, виклала пиріжки на тарілку, увімкнула чайник, хоча Марія не просила. У її рухах було стільки буденної впевненості, що Марії вперше за день захотілося заплакати не від жаху, а від вдячності.
— Підеш до юриста, — сказала Тетяна.
— Грошей немає.
— Знайдемо безплатну консультацію. У мене племінниця розлучалася, там був юрист нормальний, не здирник. І до суду підеш.
— А якщо не доведу?
Тетяна поставила перед нею чашку.
— Доведеш.
Марія хотіла повірити. Дуже хотіла. Але всередині було порожньо, як у будинку після винесення труни.
Наступного дня вона пішла на кладовище раніше, ніж звичайно. Небо було низьке, важке. Сніг за ніч перетворився на мокру кашу, доріжки між могилами розповзлися багнюкою. Рекс лежав біля пам’ятника, поклавши морду на лапи. Побачивши Марію, підвівся, але не побіг. Тільки подивився.
— Привіт, старий, — сказала вона.
Він ткнувся носом їй у долоню. Ніс був холодний, вологий. Марія погладила його між вухами, як робив Сашко.
— У нас біда, Рексе. Хочуть забрати будинок.
Собака дивився на неї уважно, ніби розумів кожне слово. Марія поставила миску, дістала з сумки контейнер із гречкою та м’ясом. Рекс понюхав, але їсти не став. Натомість обійшов могилу, затримався біля задньої частини огорожі й тихо загарчав.
Марія підвела голову.
— Що там?
Рекс ударив лапою по землі. Раз. Удруге. Потім почав рити.
— Рексе, не можна! — Марія кинулася до нього. — Не можна, чуєш? Це ж могила!
Але пес ніби не чув. Земля летіла грудками. Мокра глина липла до його лап, забивалася в кігті. Він гарчав глухо, люто, зриваючись на хрип. Марія схопила його за нашийник, потягла, але Рекс рвонув так, що вона ледь не впала навколішки.
— Рексе! Припини!
На сусідній доріжці зупинилася літня жінка зі штучними квітами в руці.
— Що це він у вас витворяє? — перелякано спитала вона.
Марія не відповіла. Її саму трусило. Рекс ніколи так не робив. Він міг шкребти землю, коли вкладався, міг відганяти чужих собак, міг гарчати на п’яних підлітків біля воріт. Але зараз у ньому було щось відчайдушне, шалене.
Із сторожки вийшов Микола.
— Гей! — гукнув він. — Рексе! Фу!
Зазвичай його голос діяв. Тепер — ні.
Пес і далі рив біля самої огорожі, не на пагорбі, а збоку, де три роки росла трава і куди Марія ставила влітку маленький горщик із чорнобривцями. Земля там просіла, відкриваючи темне заглиблення. З-під шару глини показалося щось чорне.
Марія завмерла.
Спершу вона подумала, що це корінь. Потім — шматок старого пакета. Потім Рекс вчепився зубами в край і смикнув.
Із землі вилізла людська рука.
Марія закричала так, що в неї зірвався голос…
