Спершу Марія намагалася забрати його додому. Тягнула на повідці, вмовляла, сварилася, приносила ковбасу, улюблений м’ячик, стару Сашкову куртку. Рекс ішов за нею до воріт, потім завмирав, озирався на могилу й скиглив, ніби його різали. Іноді він повертався вночі сам, перестрибував через низьку огорожу, лягав біля пам’ятника й лишався там до ранку.
Кладовищний сторож Микола, похмурий чоловік із сивими вусами й добрими очима, якось сказав:
— Облиш ти його, Маріє. Ходитиме туди-сюди. Я пригляну. Пес розумний. Не пропаде.
Відтоді Марія приходила щодня. Влітку приносила воду в п’ятилітровій пляшці, узимку — теплу кашу в термосі. Рекс зустрічав її мовчки, тільки хвостом бив по землі. З роками в нього з’явилася сивина на морді, у шерсті застрягали реп’яхи, очі стали темніші й глибші. Люди на кладовищі звикли до нього. Хтось приносив кістки, хтось шепотів: “Який вірний”. А Марія щоразу відчувала і біль, і дивне полегшення: поки Рекс там, Сашко не сам.
Після нотаріальної контори вона вийшла на вулицю й довго стояла під дашком. Дрібний сніг танув на обличчі. У сумці вібрував телефон. Дзвонила Ірина.
Марія не відповіла.
Вона пішла пішки, хоча до дому було далеко. Автобуси проїжджали повз, шипіли гальмами, двері розчинялися й зачинялися, люди з пакетами й утомленими обличчями зникали в теплому жовтому світлі салонів. Марія йшла сірим тротуаром і думала тільки про те, що за місяць її можуть вигнати.
Удома було холодно. Котел знову клацав через раз, треба було викликати майстра, але грошей майже не лишилося. На кухонному столі стояла чашка з ранковим чаєм. На поверхні плавала тонка темна плівка. Марія зняла пальто, повісила його на стілець, промахнулася рукавом, пальто впало на підлогу, а вона навіть не нахилилася.
У кутку кухні лежав старий повідець Рекса. Синій, потертий, з металевим карабіном, який Сашко завжди змащував машинною оливою, щоб не заїдав. Марія підняла його й притисла до грудей.
— Що мені робити, Сашку? — прошепотіла вона.
Будинок відповів тишею. Десь у стіні потріскувала труба. За вікном сусідський хлопчик сміявся, катаючи подвір’ям пластикову машинку.
Увечері прийшла сусідка Тетяна. Невисока, повна, з пакетом пиріжків і обличчям людини, яка знає погані новини раніше за тебе, бо під’їзд, двір і магазин біля зупинки працюють швидше за будь-який телефон.
— Машо, я чула, Ірина з Віктором їздили до нотаріуса, — сказала вона, щойно зняла чоботи.
Марія кивнула.
— Вони кажуть, я підписала відмову.
Тетяна завмерла з пакетом у руках.
— Ти?
— Я.
— Та ти після похорону ложку тримати не могла. Я тобі суп у рот мало не силоміць пхала.
Марія втомлено сіла.
— У них папір.
Тетяна зблідла від злості.
— Папір у них. А совість де?
