Помітивши Марину, Вероніка демонстративно поцілувала Андрія в губи й дзвінко розсміялася.
— Нарешті він скинув із себе цей тягар.
Вона сказала це голосно, з розрахунком, щоб Марина почула кожне слово.
Андрій відвів погляд, але не зупинив її. На пальці Вероніки виблискувала каблучка з великим каменем. Вона спеціально повернула руку так, щоб камінь упіймав світло.
— Бачите, який подарунок? Справжній чоловік має вміти тішити свою жінку.
Марина нічого не відповіла. Розвернулася й пішла до виходу.
Удома вона поставила стілець до шафи, дістала коробку зі старими фотографіями. Під світлинами лежали п’ять товстих зошитів, списаних дрібним почерком. Поруч — теки, диктофон і носії із записами.
П’ять років щоденної праці.
П’ять років терпіння.
П’ять років очікування саме цього моменту.
Андрій діяв швидко й щедро — тільки не щодо неї.
Він зняв дітям хорошу квартиру, купив Денисові майже нову машину, оплатив Аліні навчання за межами рідного міста, подарував Матвієві дорогий ноутбук і пообіцяв допомагати грошима, поки той вчиться.
І разом із подарунками раз у раз повторював:
— Ваша мати все життя жила за мій рахунок. Тепер хоче забрати половину. Не дозволяйте їй використовувати вас.
Діти не відразу повірили йому. Але Андрій говорив упевнено, наводив цифри, купував дорогі речі, зображав скривджену людину, яку зрадили. А Марина мовчала. Вона не виносила сімейний бруд назовні, і тому дітям виявилося простіше триматися за версію батька, ніж визнати, що звична картина їхнього життя могла бути брехнею.
Денис почав говорити з матір’ю коротко й сухо, як із чужою. Аліна телефонувала дедалі рідше. Матвій одного разу кинув їй просто в обличчя, без жалю:
— Батько все життя працював, усе для нас тягнув. А ти що робила? Обіди готувала? Тепер вирішила його обібрати?
