Марина не відповіла.
Вона ходила кімнатами, збирала дитячі речі, складала в коробки іграшки, шкільні зошити, фотографії. Перебирала знімки, де вони всі ще були разом: сміялися, обіймалися, стояли плече в плече.
Сльози падали на глянцевий папір, але вона навіть не витирала їх.
За кілька днів приїхала Валентина Ігорівна. Свекруха увійшла до квартири так, ніби все тут належало їй. Відразу почала командувати: що виносити першим, що загорнути, що поставити біля дверей. У машину вирушили сервіз, старий килим, настінний годинник і ще безліч речей, які раніше називалися сімейними.
— Думала, вийшла заміж за заможного й усе життя житимеш без турбот? — говорила вона, не соромлячись. — Мій син нарешті знайшов нормальну жінку, а не бідну приживалку.
Марина мовчки допомагала виносити речі.
Коли машина зникла з поля зору, вона повернулася до квартири, сіла за стіл і дістала один документ. Договір дарування квартири. Тієї самої, яку Валентина Ігорівна колись оформила на Андрія. Квартири, купленої за гроші, що пройшли через рахунки Марини від людей, чиї імена краще було не вимовляти вголос.
Останнього удару Андрій завдав через представника.
Лист із пропозицією мирової угоди прийшов у товстому конверті. Марині пропонували маленьке житло на околиці, мінімальні виплати дітям і невелику разову суму особисто їй — ніби милостиню «на перший час».
Усе інше мало залишитися Андрієві, бо, як було написано в документі, майно придбавалося виключно на його трудові доходи.
Того ж вечора він зателефонував сам. Голос звучав упевнено, майже весело.
— Марино, отримала папери? Підписуй і не тягни. Більше ти все одно не отримаєш.
Він зробив паузу й додав з усмішкою:
