— Підеш до суду — взагалі залишишся ні з чим. У мене сильні люди. А ти що пред’явиш? Що двадцять років сиділа вдома?
Марина слухала мовчки, дивлячись на останній зошит, найтовстіший. Він лежав розгорнутий перед нею. На першій сторінці стояла вчорашня дата й короткий фінальний запис.
— Добре, Андрію, — сказала вона тихо. — Побачимося в суді.
Вона поклала телефон і закрила зошит.
Наступного дня Марина завірила копії документів. Потім зробила дублікати фотографій, перенесла записи на кілька носіїв, розклала все по теках. Працювала спокійно, без метушні, ніби виконувала давно вивчений порядок дій.
Часу в неї було досить.
Андрій теж не квапився. Він насолоджувався впевненістю в перемозі.
Три комплекти матеріалів Марина надіслала до перевірчих структур. Четвертий залишила для суду.
П’ять років мовчання лягли в чотири товсті теки.
І на цьому мовчання закінчилося.
Про листи Андрій дізнався за тиждень до засідання. Йому зателефонували й сухо попросили з’явитися для пояснень. Без подробиць. Без зайвих слів.
Додому він увірвався блідий, із порожнім поглядом. Двері грюкнули так сильно, що в коридорі здригнулося скло. Він навіть верхнього одягу не зняв — одразу підійшов до Марини й схопив її за плечі.
— Що ти зробила? — голос у нього зірвався. — Що ти їм надіслала?
Марина дивилася на нього спокійно. Без злості. Без сліз.
— Побачимося в суді, Андрію. Там і дізнаєшся.
Він іще кричав, ходив кімнатою, вимагав відповіді, але вона більше не сказала ні слова.
Після перерви Галина Романівна повернулася до зали не сама. Слідом увійшли двоє чоловіків у строгих темних костюмах. У кожного в руках була тека. Вони рухалися спокійно, без метушні, і саме цей спокій мав особливо тривожний вигляд…
