Цей день настав одразу після повноліття молодшого сина Матвія.
Напередодні вони всією родиною святкували його вступ. За столом зібралися всі. Навіть старший син Денис приїхав із дружиною. Сиділи довго: говорили про навчання, будували плани, згадували дитячі витівки.
Андрій був незвично жвавий. Сміявся голосніше, ніж зазвичай, піднімав тости за майбутнє сина, обіймав Матвія за плечі й казав, що тепер починається справжнє доросле життя.
Марина дивилася на нього й відчувала: він надто старається здаватися щасливим.
Наступного ранку, коли діти роз’їхалися й квартира спорожніла, Андрій сів навпроти неї за кухонний стіл.
Марина повільно розмішувала цукор у каві.
— Я подав на розлучення, — сказав він.
Вона не підвела очей. Ложечка рівно дзенькала об чашку.
— Я зустрів жінку, з якою хочу жити. Ти отримаєш те, що належить. Без істерик, Марино.
Він говорив сухо, майже буденно, ніби обговорював заміну старих меблів.
Потім підвівся, надів піджак, узяв портфель.
— Дітям поки що не кажи. Я сам поясню.
Двері зачинилися.
Марина залишилася сама перед вистиглою кавою. Двадцять років шлюбу вмістилися в одну фразу, кинуту між сніданком і виходом з дому. Вона сиділа нерухомо й слухала, як цокає годинник.
І лише тоді зрозуміла: він сам дав їй той самий привід.
Увесь день діти намагалися додзвонитися до батька, але Андрій не відповідав. Аліна плакала в слухавку.
— Мамо, що відбувається? Тато не бере слухавку, голосове повідомлення в нього якесь дивне.
Марина заспокоювала її. Казала, що все з’ясується, що треба трохи зачекати. Хоча всередині вже знала: чекати більше не доведеться.
За тиждень вона побачила Андрія в торговельному центрі. Він ішов під руку з жінкою років тридцяти в дорогій шубі. Це була Вероніка, колега, про яку він іноді згадував удома ніби між іншим…
