Оксана слухала й не могла зібрати те, що відбувалося, у зрозумілу картину. Цей чоловік не був її другом, не був знайомим, не міг бажати їй добра зі старої пам’яті. Але щойно він розвернув спрямований у неї удар назад до Руслана.
— Для чого саме він вас найняв? — спитала суддя.
Назар глибоко вдихнув.
— Щоб я зіграв коханця його дружини. За гроші. Він дав завдаток і пообіцяв решту після правильних свідчень. Пояснював, що говорити, які суми згадувати, як триматися, навіть де зробити паузу.
— Брехня! — вигукнув адвокат Руслана. — Є докази?
Назар повільно засунув руку у внутрішню кишеню піджака. Руслан стежив за цим рухом так, ніби звідти мали дістати не телефон, а вирок.
— Є, — сказав свідок і дістав старий смартфон. — Руслан Ігорович виявився людиною обережною, але самовпевненою. Частину вказівок він надсилав текстом, частину — голосовими повідомленнями. Вочевидь, так йому було зручніше…
Він натиснув на екран.
Із динаміка пролунав голос Руслана — трохи глухий, металевий, але впізнаваний до болю.
— Слухай уважно, Назаре. Скажеш, що Оксана скаржилася на мене, говорила, ніби я її не ціную. Гроші вона нібито давала тобі готівкою, знімала з корпоративної картки. Не переплутай. Від цього залежить твій гонорар.
Запис обірвався. Тиша стала в’язкою. Кілька секунд ніхто не рухався: секретарка завмерла над клавіатурою, адвокат Руслана втратив колишню хижу поставу, суддя дивилася на телефон так, ніби перед нею лежав речовий доказ не лише злочину, а й людської ницісті. Оксана дивилася на Руслана й не відчувала навіть звичного болю. У ній підіймалося інше — холодна зневага, від якої ставало легше дихати. Він сидів, зіщулившись, білий, мокрий від поту, вже не схожий на людину, яка кілька хвилин тому впевнено розбирала її життя на зручні звинувачення.
— У мене не один такий запис, — сказав Назар тихо. — І не лише про суд…
