Суддя відклала ручку. Її обличчя лишалося суворим, але тепер у ньому не було колишньої байдужої втоми.
— Продовжуйте.
Назар кивнув. Незграбність, з якою він увійшов до зали, зникла. Він говорив не голосно, але кожне слово лягало важко.
— Руслан Ігорович хотів не просто виставити дружину винною. Йому були потрібні всі активи. Компанія, квартира, гроші. Він пояснював, що якщо Оксану Мирославівну подати марнотратною, емоційно нестійкою й некомпетентною, суд радше повірить йому як надійнішій стороні.
З кожним його словом Оксана згадувала останні місяці. Руслан чіплявся до дрібниць, доводив розмову до зриву, а потім ставав холодним і мовчазним, ніби фіксував її реакцію. Він ставив те саме запитання різними словами, доки вона не починала підвищувати голос, а потім дивився на неї зі стомленою поблажливістю. Тоді їй здавалося, що їхній шлюб помирає від взаємної втоми. Тепер виявилося, що смерть йому ретельно організували.
— Чому така складна схема? — спитала суддя, дивлячись на Руслана вже без жодного співчуття.
Назар помовчав.
— Він казав, що починає нове життя. З новою сім’єю.
Оксана здригнулася сильніше, ніж від звинувачення у зраді. Нова сім’я. Отже, десь уже була жінка, для якої звільнялися її дім, її фірма, її місце в житті Руслана. Пізні повернення, відрядження до міст, де в «ГранітСтрою» не було об’єктів, телефон екраном донизу — все вишикувалося в ланцюг, якого вона раніше не хотіла бачити.
— Особисте життя мого довірителя не стосується предмета спору, — поспішно заявив адвокат Руслана.
— Тепер стосується, — підвівся Мирон Степанович. Його голос пролунав неголосно, але твердо. — У позивача з’явився мотив для обмови та майнового захоплення. Ваша честь, прошу долучити записи й листування до матеріалів справи. Також прошу призначити повний фінансовий аудит «ГранітСтрою» та всіх пов’язаних контрагентів за останні два роки.
Він повернувся до Назара:
— Свідку, позивач згадував фірми або рахунки, куди переводилися кошти?
Руслан вчепився в край столу. На його обличчі з’явилося майже благання.
— Згадував, — сказав Назар. — Хвалився, що все підготував. Гроші виводилися через компанію «Сфера-Плюс». Він казав, що до розлучення основна фірма буде майже порожньою, а кошти опиняться в безпечному місці.
Оксана знала цю назву. Три місяці тому Руслан приніс договір із компанією «Сфера-Плюс» і попросив підписати «звичайний технічний папір». Тоді він квапив її, казав, що все перевірено, що затримка зірве платежі. Вона підписала, бо довіряла йому беззастережно. Тепер цей підпис пік пам’ять сильніше, ніж будь-яка сварка.
— Ваша честь, — сказав Мирон Степанович, і в його голосі задзвенів метал, — додатково прошу викликати для надання свідчень жінку, з якою позивач планував нове життя. Гадаю, її ім’я та адресу він зможе повідомити суду без труднощів…
Засідання не закінчилося — воно обвалилося. Суддя задовольнила клопотання, оголосила перерву й веліла долучити матеріали до справи. Руслан виходив із зали вже не переможцем, а людиною, з якої на очах зірвали ретельно приготовану маску. Його адвокат ішов поруч, блідий і злий, продовжуючи щось шепотіти, але Руслан дивився в підлогу.
Оксана лишилася на лаві. Їй здавалося, що тіло ще сидить у колишньому страху, а свідомість уже намагається вибратися назовні. Руки тремтіли, коліна були ватяними, але десь глибоко всередині вперше за довгий час з’явилося рівне місце, на яке можна було спертися. Вона не програла. Її не зламали. Її підвели до краю, але в останню секунду чужа людина не дала її штовхнути.
Назар стояв біля виходу сам. Він не поспішав іти, ніби розумів, що вона підійде. Оксана підвелася, підійшла до нього і якийсь час мовчала. Слова стояли десь у грудях, але сенс уже був ясний: їй треба було зрозуміти, чому він обрав правду…
