Я вже не сумнівався: він упізнав мене. Він зберіг пам’ять про мене всі ці роки. Але щойно я встиг відчути полегшення, як із глибини хащі долинуло протяжне виття. Крихітка миттю відсторонився, звів голову й насторожив вуха.
За кілька секунд завив інший вовк, а слідом озвався третій. Виття наближалося з різних боків до того місця, де я був прив’язаний. Ведмідь міг піти, поки зграя ще не з’явилася між деревами, однак навіть не рушив геть. Натомість він із новою силою накинувся на линву.
Пазурі розтріпували мокрі волокна, а зуби з хрускотом стискали скручений канат. Ведмідь квапився, не стримуючи люті, і все ж беріг мої руки. Одна мотузка почала розпускатися: тонкі нитки лопалися одна за одною. Після особливо сильного ривка линва урвалася, і я зміг трохи розсунути затерплі лікті, хоча тіло, як і раніше, залишалося притиснутим до стовбура.
У присмерку між деревами ковзнула перша сіра тінь. Із-за куща вийшов великий материй вовк із жовтими очима й старим шрамом упоперек морди — ватажок зграї. Потім поруч з’явилися ще двоє, а решта показалися майже безшумно. Їх було шестеро, і вони повільно розходилися півколом, певні, що зв’язана людина нікуди від них не дінеться. Ця повільність лякала сильніше за прямий кидок: зграя не метушилася, бо вже вважала мене здобиччю. Вовки ступали м’яко, майже не тривожачи трави, і смертельне півкільце навколо дерева з кожною секундою стискалося…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
