Аліна підняла чашку, поставила її на стільницю й обережно потягла конверт. Той виявився зім’ятим, із жирною плямою на краю. На лицьовому боці англійською було виведено: “For Saeed. Urgent.”
Саїд зблід.
Надія різко ступила вперед.
— Не чіпай.
Але Аліна вже тримала конверт у руці.
— Чому? — спитала вона. — Це теж частина мого місця в цьому домі? Під шафкою?
Хасан простягнув руку:
— Віддай сюди.
Вона відступила на крок.
— Ні. Спершу поясніть, чому мене назвали злодійкою через чашку, яка лежала тут поруч із листом для мого чоловіка.
За столом пройшов ледь вловимий шум. Тітки перезирнулися. Діти завмерли. У коридорі десь задзвонив телефон, але ніхто не ворухнувся.
Саїд швидко підійшов ближче.
— Аліно, віддай, будь ласка.
— Ти знаєш, що всередині?
Він надто довго мовчав.
І в цьому мовчанні Аліна раптом побачила не збентеження, не розгубленість, а страх. Не за неї — за себе.
— Це наша сімейна справа, — жорстко сказала Надія.
— Я дружина вашого сина, — відповіла Аліна. — Чи я дружина лише тоді, коли треба мовчки сидіти, усміхатися й робити вигляд, що нічого не відбувається?
