Він завбачливо опустив козирок кепки нижче, але чіпкими очима розвідника зафіксував важливу деталь. На пальці в солідного гостя красувався масивний золотий перстень із гравіюванням у вигляді щита й меча.
Точно такий самий відбиток був на підробленому договорі купівлі-продажу його квартири, який мигцем показував дядько Вася. Сумнівів не лишалося: перед ним стояв сам ватажок угруповання. Ветеран мовчки висипав будівельну суміш, поки його втомлені м’язи гули від напруження.
У його холодній голові вже вибудовувався покроковий план відплати. Він чудово розумів, що це прогниле місто — гибле болото, де абсолютно все схоплено. Іти до місцевого прокурора зі скаргами означало б добровільно підписати собі смертний вирок.
Потрібно було зібрати таку колосальну кількість бруду, щоб він перелився через край і дотік до столичних відомств. Олексій жив виключно цією пекучою думкою. Кожна укладена ним цеглина була маленьким кроком до порятунку коханої дружини.
Кожна секунда мовчазного приниження від п’яного начальства ставала платою за майбутнє життя його маленької доньки. У ньому не було сліпої злості, лише абсолютна концентрація. Він нагадував досвідченого снайпера перед вирішальним пострілом, підготовка до якого триває довгі місяці.
Рідне місто остаточно перестало бути для Іванова безпечним домом. Воно перетворилося на ворожу зону тимчасової окупації, що вимагала зачистки. Два тижні ветеран жив у суворому режимі привида, залишаючись ніким при світлі дня.
Зате під покровом ночі він перетворювався на безжального архіваріуса. Цей потайний слідчий методично сплітав тугий зашморг для цілої кримінальної імперії. Удень Олексій старанно місив важкий розчин, не шкодуючи власних сил.
Його руки, звиклі до холодного металу зброї, тепер суцільно вкрилися грубими мозолями й їдким цементним пилом. Він навмисне випрошував найчорнішу роботу на об’єкті. Надвечір його обличчя приховував густий шар будівельного бруду, а запалені очі сильно сльозилися.
Це був найкращий природний камуфляж, що не дозволяв нікому впізнати в ньому зниклого господаря квартири. Під час коротких обідніх перерв він тихо присідав у густій тіні будівельних побутівок. Там зазвичай курили й голосно теревенили наглядачі з банди.
«Слухай, Дімоне!» — голосно зареготав один з охоронців у яскравому спортивному костюмі відомого бренду. «Учора потрібний лікар дзвонив і потішив, що по тій божевільній бабі із Заводської вулиці питання остаточно закрите. Її в четверту палату на овочевий режим перевели, щоб більше не кричала про свого врятованого чоловіка».
«Наш бос за неї дуже пристойний куш відвалив потрібним людям. Квартира ж у самому центрі, тому відлітає перекупникам просто зі свистом». Олексій продовжував методично жувати черству скоринку хліба, не подаючи виду.
Його міцні щелепи стиснулися з такою силою, що противно скрипнули зуби. Однак він навіть не підвів опущеної голови в бік бандитів, що сміялися. Кожне кинуте ними слово дбайливо лягало в його велику внутрішню картотеку пам’яті.
«Доктор Краснов, четверта палата, міська психіатрична лікарня номер один», — подумки зафіксував він координати. Глибокої ночі, коли робітничий гуртожиток занурювався у важке хропіння й сильний запах перегару, Олексій виходив на таємне полювання. Вогнепальної зброї в нього не було.
У похідному рюкзаку лежали лише гостро нагострена саперна лопатка й старий механічний фотоапарат із високочутливою плівкою. Його першою й найважливішою ціллю став сирітський притулок у передмісті. Ветеран спритно пробирався крізь темну лісосмугу, рухаючись так само безшумно, як учили армійські інструктори.
Він обережно заляг у колючих кущах шипшини просто навпроти високої огорожі. Світло охоронних прожекторів ліниво сканувало порожнє асфальтоване подвір’я. Приблизно за годину важкі вхідні двері спального корпусу нарешті відчинилися.
Група сиріт в однакових казенних пальтах вийшла на коротку вечірню прогулянку під наглядом сонної нянечки. Олексій із завмиранням серця припав до холодного окуляра бінокля. Його сталеве серце, що не давало збоїв навіть під обстрілами, зрадливо пропустило потужний удар.
Наприкінці сумного дитячого строю понуро йшла його Катя. Маленька восьмирічна принцеса моторошно схудла за ці місяці. Її худенькі плечі були по-старечому опущені, а порожній погляд упирався в суцільну темряву.
Дівчинка зовсім не гралася з новими ровесниками. Вона просто завмерла біля старої іржавої гойдалки, міцно притискаючи до грудей відірваний рукав верхнього одягу. Батько з силою закусив губу до виразного металевого присмаку крові.
Йому відчайдушно хотілося одним стрибком перемахнути через колючий паркан і міцно обійняти свою дитину. Інстинкт вимагав підхопити її на руки й бігти без оглядки з цього проклятого міста. Але холодний і розважливий розум досвідченого бійця шепотів зовсім інше.
«Не можна зараз зриватися, інакше ти остаточно згубиш і доньку, і дружину. Стисни зуби й терпи, бо такі складні війни не виграються одним емоційним ривком». Він лише ледь чутно прошепотів у холодну темряву слова втіхи.
«Пробач мені, люба донечко. Твій тато дуже скоро поверне все на свої законні місця». Уже наступної ночі боєць кардинально змінив напрямок своєї таємної атаки.
Тепер йому життєво необхідні були незаперечні документальні докази злочинів. Потрібний доктор Краснов мешкав в елітному охоронюваному будинку для вищого міського керівництва. Олексій попередньо вивчив усі повсякденні маршрути продажного лікаря.
Той завжди повертався з роботи пізно на службовому седані, паркуючись біля самого під’їзду. Нападати на корупціонера просто на вулиці було б надто банально й ризиковано. Натомість розвідник вирішив тихо проникнути до його особистого лікарняного кабінету.
Професійний і безшумний злам віконної рами на першому поверсі зайняв рівно тридцять секунд. Уночі клініку охороняв лише один літній сторож. Дід мирно спав у своїй комірчині під бурмотіння старого телевізора.
Непроханий гість ковзав темними коридорами, наскрізь просякнутими їдкою хлоркою й застарілим людським страхом…
