Воду вони брали з підземних струмків. Біля вологих стін росли світні гриби, і Оксана довго не дозволяла до них торкатися, боячись отруєння. Однак голод посилювався, а іншої їжі не було. Спершу гриби куштували крихітними шматочками, уважно стежачи за самопочуттям одне одного. Поступово стало зрозуміло, що саме вони дадуть групі змогу вижити.
Тижні перетворювалися на місяці. Без світанків, заходів сонця й зміни світла час втрачав звичні межі. На камінні робили позначки, намагаючись рахувати дні, але невдовзі збилися. У підземеллі діти дорослішали: змінювалися їхні обличчя й голоси, стиралися старі звички, а життя під відкритим небом дедалі більше нагадувало далекий сон.
Випробування кожен переносив по-своєму. Одні майже перестали розмовляти й надовго замикалися в собі. Інші вперто повторювали імена близьких, згадували свої кімнати, зошити й домашні запахи, намагаючись не дати минулому зникнути. Оксана тримала групу разом. Вона розподіляла їжу, стежила, щоб ніхто не відходив далеко сам, учила шукати воду й підтримувала лад навіть тоді, коли самій їй ледь ставало душевних сил.
Соломія не змирилася з думкою, що виходу немає. Рік за роком вона оглядала бічні коридори, обмацувала тріщини, зазирала в темні заглибини й намагалася вловити рух повітря. Надія слабшала дедалі більше, але одна думка не давала їй зупинитися: якщо вони потрапили під землю, десь може існувати зворотний шлях.
Такий шлях знайшовся в дальній частині печери. За вологим виступом Соломія побачила вузьку темну смугу, яку спершу сприйняла за тінь. Підійшовши ближче, вона відчула на обличчі ледь помітний подих повітря. Розколина була настільки тісною й нерівною, що протиснутися крізь неї можна було лише з величезними труднощами, але за нею виразно тягнувся тунель, що йшов угору.
Соломія поспішила покликати інших…
