Звістка миттєво змінила підземну камеру. Люди, які майже розучилися сподіватися, заговорили водночас; хтось плакав, хтось сперечався, хтось мовчки обіймав тих, хто стояв поруч. Але початкова радість швидко поступилася тривозі. Стіни вузького ходу обсипалися від найменшого дотику, і якби вся група рушила слідом, прохід міг не витримати.
Вирішити, як діяти, вони не встигли. Склепіння затріщало, вниз посипалися дрібні уламки. Оксана міцно взяла Соломію за плечі й підштовхнула до знайденої щілини.
— Повзи сама, — сказала вчителька, намагаючись утримати твердий голос. — Тобі треба дістатися нагору й привести до нас людей.
Соломія плакала й відмовлялася йти без інших. Вона надто довго прожила поруч із ними, щоб покинути всіх у мить, коли порятунок видався можливим. Але каміння й далі сипалося, довкола лунали перелякані крики, і Оксана повторила суворіше:
— Ти мусиш вижити. А потім повернутися по нас.
Соломія протиснулася в розколину й поповзла. Подекуди тунель стискав тіло так тісно, що неможливо було глибоко вдихнути. Гострі краї чіпляли одяг і дряпали шкіру, рухатися доводилося навпомацки. Вона вже не розуміла, скільки минуло часу, ненадовго втрачала свідомість, приходила до тями й знову змушувала руки шукати опору.
Кам’яний хід ніби опирався кожному рухові. Соломії здавалося, що стіни ось-ось зімкнуться й назавжди залишать її всередині. У хвилини цілковитого знесилення вона згадувала наказ Оксани й людей, які чекали на її повернення, після чого знову рухалася вперед. Нарешті вдалині проступила тонка сіра смужка. В обличчя війнуло холодним повітрям. Останні метри вимагали майже неможливого зусилля, однак вона все ж виштовхнула себе назовні й упала на землю.
Запах лісу видався їй приголомшливо сильним. Вона плакала й не могла відвести очей від справжнього неба, що відкрилося над деревами…
