— Де ти перебуваєш? — спитав Соколов.
— Це неважливо.
— Скільки ж усього світів?
Пауза затяглася. Потім двійник зізнався:
— Не знаю.
— А що між ними ходить?
Знову запала мовчанка. Нарешті зі слухавки долинуло:
— Спочатку ми вважали його істотою.
— А тепер?
— Мені здається, це і є сам прохід.
Соколов не зрозумів, і співрозмовник пояснив:
— Прохід показує кожному те, заради чого людина відчинить двері. Інше місто, майбутнє, минуле. Сина, який повернувся. Власне обличчя по той бік. Усе, що змусить наблизитися й захотіти дізнатися більше.
— Для чого? — спитав Іван Петрович.
— Щоб і далі існувати. Поки комусь потрібно побачити, що за дверима, існують і самі двері.
Зв’язок урвався. Уранці Соколов оглянув вхідні двері ззовні. На них лишився сірий пил, схожий на пил у штреку № 47. Відтоді будь-який нічний дзвінок лишався без відповіді.
Іван Петрович помер 2004 року, звичайною смертю. Після нього збереглися зошит, старі фотографії й маленький пакет із листком, знятим колись із металевого штиря на глибині 1200 метрів. Людина, яка бачила пакет наприкінці дев’яностих, стверджувала, що листок так і не висох. Не розсипався, не потемнів, лишився жовтим і вологим, яким був 18 жовтня 1987-го.
Шахту згодом частково затопило. Дістатися до глибоких горизонтів стало неможливо; частини колишніх виробок не було на нових схемах. Колишні робітники, однак, згадували, що в дев’яності із законсервованих вентиляційних стволів часом тягло незвично холодним повітрям. Разом із ним піднімався запах мокрої трави.
Один з охоронців розповідав про зиму 1996 року. У вікні давно зруйнованого адміністративного корпусу він побачив світло. Підійшовши ближче, розгледів не кімнату, а міську вулицю, якою їхав старий біло-синій автобус. Далі охоронець не пішов. За кілька секунд вікно знову потемніло.
Можливо, історія виросла зі звичайної шахтарської легенди про аварійний горизонт. За породою могла виявитися невідома порожнина, а все інше додалося пізніше, у переказах. Але якщо зошит Соколова зберіг хоча б частину подій тієї осені, тривожила вже не одна вулиця за стіною і не знайома країна з іншою історією.
Залишалося невідомим, скільки подібних меж люди вже встигли порушити, не усвідомлюючи, що саме відкривають. У старому тунелі, підвалі чи приміщенні, якого напередодні не існувало, могла виявитися найнезвичайнісінька вулиця. А на ній — людина з обличчям, знайомим до останньої риси, яка запевняє, що чекала цієї зустрічі багато років.
Тоді небезпека полягала б не в чужому й незрозумілому. За зачиненими дверима могло виявитися саме те, що людина найдужче хотіла побачити.
