На той час він пішов із шахти, а колишній державний лад лишився в минулому. Якось увечері зателефонував Савельєв. Спитав, чи пам’ятає Іван Петрович Сосновськ, і повідомив, що знайшов його на карті їхньої області. Соколов не повірив і дістав новий автомобільний атлас. Назви, про яку говорив Віктор, там не було.
Він передзвонив. Савельєв помовчав, потім повторив, що на його карті місто є. Звіряли рік випуску: обидва атласи були видані 1992-го. Голос Віктора став тихішим. Він сказав, що на його карті немає їхнього рідного селища.
За два дні Соколов приїхав до нього. Вони поклали атласи поруч. Видання, друкарня й рік збігалися, але карти різнилися. В одній книжці значилося селище, а Сосновська не існувало. В іншій був Сосновськ, зате селища не було зовсім. Звичайні вихідні дані друкованого видання ніяк не пояснювали цієї різниці.
Савельєв купив атлас у кіоску незадовго до свого дзвінка. Вони поїхали туди вдвох. Продавчиня запевняла, що таких книжок їй узагалі не привозили. Увечері Віктор спалив свою карту. Ще за тиждень він зник.
Двері його квартири виявилися замкненими зсередини. Слідів боротьби не знайшли. На кухонному столі лежали шахтарська каска 1987 року й вологий жовтий листок тополі. Після зникнення товариша Соколов почав записувати все, що пам’ятав про стіну, Сосновськ і подальші події.
Останні сторінки зошита датовані 1998 роком. Іван Петрович згадував зустрічі з людьми, схожими на колишніх колег. На вокзалі йому трапився Корнєєв, хоча справжній Сергій тоді жив в іншому місті. Той чоловік не заговорив із ним: лише подивився й увійшов до поїзда. Іншим разом Соколов помітив Рогова, який, за чутками, помер ще 1993-го.
Уночі 17 жовтня 1998 року, рівно через одинадцять років після знахідки в штреку, його розбудив телефон. Соколов зняв слухавку й почув свій голос. Він уже збирався обірвати розмову, коли той попередив: двері відчиняти не можна. Тієї ж миті з передпокою долинули три удари.
Іван Петрович завмер. З-за дверей долинув голос загиблого сина Андрія.
— Тату! — покликали ззовні. Соколов заплющив очі.
— Відчини, тату!
Він не відповів. Стук повторився.
— Я знаю, ти вдома.
Майже годину Іван Петрович сидів біля телефону. Той, хто дзвонив, увесь цей час мовчав. Нарешті голос за дверима стих. Соколов спитав свого невидимого співрозмовника:
— Хто ти?
— Я той, хто одного разу все-таки відчинив двері…
