Лінія обірвалася. Надвечір на території знайшли ще двоє дверей, яких раніше не було: у бетонній стіні вентиляційної будівлі й у порожньому гаражі. Відчиняти їх заборонили. Перші закрили привареними металевими листами, другі заклали цеглою.
Уночі за кладкою чулися кроки. Хтось годинами ходив там і неголосно перелічував імена співробітників. До ранку все стихло, зате з’явилися нові двері. Артем’єв сказав, що бачить закономірність: перекриваючи один вихід, вони отримують інший. На запитання Бєлова, як це зупинити, він запропонував припинити будь-яку взаємодію.
Треба було евакуювати шахту й вимкнути обладнання. Ніхто не мав відповідати на телефонні дзвінки, стукіт чи голоси. Нові двері не можна було відчиняти. Бєлов спитав, що робити, якщо вони почнуть відчинятися без допомоги людей. Фізик подивився на нього й визнав, що тоді становище стане зовсім кепським.
Робітникам оголосили загрозу викиду метану. До півночі більшість вивезли, на об’єкті лишилося близько тридцяти людей. О 03:40 камера в адміністративному корпусі записала рух дверної ручки комірчини. Та повернулася повільно, потім стулка відійшла сантиметрів на десять.
Зруйнованого селища більше не було. У щілині виднівся освітлений коридор, точнісінько такий самий, як коридор перед камерою. Тільки по той бік стояли люди. Вони вишикувалися двома рядами й дивилися всередину. Соколов розрізнив себе, Савельєва, Корнєєва, Бєлова, Рогова й Артем’єва. Вік усіх копій цього разу збігався з віком справжніх людей.
Двійник фізика підійшов до дверей.
— Тепер ми ближче.
— Ані слова їм, — наказав Артем’єв, який стояв у дальньому кінці коридору.
Копія всміхнулася:
— А ви вже відповіли.
За її спиною з’явився другий Артем’єв, потім третій і четвертий. В одного був інший костюм, в іншого — сивина, ще в когось — шрам або окуляри.
Корнєєв не витримав і спитав, скільки їх. Фізик різко обернувся, нагадавши про заборону говорити, але всі обличчя по той бік уже повернулися до Сергія. Шахтар позадкував. У чужому коридорі почали з’являтися його копії: одна, потім три, сім, десятки.
Бєлов крикнув солдатам зачиняти. Ті кинулися до стулки, однак вона сама розчинилася навстіж. Однаковий коридор тепер тягнувся вдалину так далеко, що кінця не було видно. По обидва боки простягалися сотні, можливо, тисячі дверей із невеликими металевими табличками.
На найближчих читалися роки: 1959, 1964, 1976, 1987, 1994, 2003, 2011. Далекі написи губилися в глибині. З одних дверей визирали люди, з інших лилося денне світло. Десь стояла ніч, десь лежав сніг. За одними виднівся такий самий коридор, тільки зруйнований.
Рогов прошепотів, що це не окреме паралельне місто. Артем’єв погодився. Перед ними був простір між варіантами, спільний коридор, куди виходили різні двері. Поки фізик говорив, далеко попереду щось зрушилося. Люди по обидва боки водночас відступили…
