На стінах висіли портрети. Жіночі обличчя, тонкі шиї, очі, написані так живо, ніби вони стежили за мною з темряви. Деякі рами були перев’язані чорною стрічкою. Я підійшла до першого полотна.
Молода жінка в золотому покривалі, сірі очі, мов ранковий туман. Під портретом — ім’я арабською і дата, яку я не змогла розібрати повністю. Поруч інша — смаглява, з м’якою усмішкою і пекучим поглядом.
Третя, четверта… Я йшла вздовж стіни, аж поки не зупинилася перед портретом жінки, чиї риси лячно нагадували мої. Світла шкіра, темні вії, ямочка на підборідді.
Під табличкою було ім’я, написане моєю рідною мовою, нерівно, ніби той, хто писав, не розумів літер: «Олена». Серце вдарилося об ребра. Я повернула голову й помітила на маленькому столику розгорнутий щоденник.
Папір пожовк, чорнило вицвіло, але рядки ще можна було розібрати. Вони були написані моєю мовою: «Сьогодні вночі він знову не прийшов. Я чую кроки біля дверей. Вони забирають воду, я відмовляюся пити. Якщо я не прокинуся…» Далі слова обривалися.
Я вчепилася в край столика, щоб не похитнутися. Усе це було реальністю. Тут пахло пилом, залізом і старою солодкою олією. Не прокляття. Ні. Тут відчувався слід живих людей.
Раптом у глибині галереї клацнула засувка. Від стіни відокремилася важка тінь.
— Хто тут?
Низький голос ударив по вухах різкіше за барабан. Я озирнулася на вузький прохід: кам’яний механізм уже почав зачинятися.
Часу не було. Я метнулася до найближчої портьєри, пірнула за неї й притислася до холодної стіни. До галереї увійшов чоловік.
За кроками — високий. За шелестом тканини — у довгому вбранні. Він зупинився біля портретів, затримався біля зображення Олени, провів пальцями по табличці й важко зітхнув, ніби цей звук вирвався з самої глибини грудей.
Я впізнала це дихання. Так дихав Рашид, коли думав, що він сам.
— Пробач, — промовив він у темряву. — Пробач мені за те, що я живий.
Він повільно пройшов повз, і я побачила край його плаща. Той самий візерунок, що був на ньому в день весілля. Серце калатало так голосно, що я боялася: він почує його, як чують воду в глечику.
Але він пішов далі, десь клацнув замок, і тиша знову наповнила галерею. Я вийшла з-за портьєри й ступила до дверей. Камінь уже повернувся на місце, але перстень грів долоню. Я приклала його до пластини, і механізм слухняно відкрився.
Я прослизнула в лаз, зачинила прохід за собою й лише біля колодязя дозволила собі видихнути. На долоні лежали ключ і перстень. Дві маленькі відповіді на величезне запитання.
Якщо Рашид ходить сюди вночі, отже, він знає про портрети, щоденник і чорні стрічки. Він знає правду. Але якщо знає, чому мовчить? Кого він боїться більше: духів пустелі чи живих людей у власному палаці?
Я подивилася на чорне беззоряне небо. Усередині підіймалася тиха, вперта злість. Не стільки на Рашида, скільки на темряву, яка поглинала жінок і ховала їхні імена за табличками. Я дала собі клятву.
Я винесу з цієї темряви бодай одне ім’я. Своє…
