— Не знаю. Може, серце чоловіка. Може, чужі руки.
— Рашид говорив про прокляття…
— Прокляття — зручне слово, — відмахнулася вона. — З нього не спитаєш. Вино пролилося — доля. Страх заліз у ліжко — духи. Але мертвих ламає не вітер.
У її очах майнуло те, чого так бракувало в усьому цьому палаці. Сумнів.
— Допоможіть мені потрапити туди, — попросила я. — У західне крило.
Зухра відвернулася до кошика з коріандром, ніби не чула мене. Довго перебирала стебла, потім дістала з-під них маленький потьмянілий ключ.
— Цей ключ відчиняє не двері, — сказала вона. — Він відчиняє ґрати внизу, там, де вода з колодязів іде до фонтанів. Звідти починається хід. Він веде туди, куди вхід заборонено.
— Чому ви мені довіряєте?
— Бо тут давно нічого не змінюється, — відповіла вона. — А ти можеш усе змінити. Або загинути. І те, і те — рух.
Вона вклала ключ мені в долоню й стиснула мої пальці. Її шкіра була холодна, як місячний камінь.
Я повернулася до покоїв і довго сиділа, дивлячись на ключ. Пульс то пришвидшувався, то завмирав, як кроки вартових у коридорі. У рукаві шаруділо листа, поруч лежав перстень із місяцем і двома клинками. Я згадувала слова Зухри: «Мертвих ламає не вітер». Якщо не вітер, то чиї руки?
Уночі палац перетворювався на лабіринт шепотів. Я накинула темну хустку, сховала ключ за пояс і вийшла. Місяць висів над двором, ніби зазирав у вікна.
Під шелест фінікового листя я дісталася до колодязя, схованого в тіні апельсинових дерев. Там справді були залізні ґрати, забризкані вапном. Замок виглядав новим. Його встановили вже за Рашида.
Я вставила ключ. Він увійшов м’яко, як голка в щільну тканину. Клацання. За ґратами відкривався вузький кам’яний лаз. Довелося зняти туфлі й іти босоніж — так було тихіше.
Камінь був вологий і холодний, ніби просякнутий самою темрявою. Я повзла вперед, рахуючи вдихи, і відчувала, як усередині піднімається не просто страх, а дивна впертість — те саме почуття, яке змушує зрушувати каміння голими руками, якщо інакше не пройти.
Лаз вивів мене до цегляної стіни з круглим отвором на рівні плеча. У ньому була бронзова пластина з тим самим знаком: місяць і клинки. Я дістала перстень. Здавалося, він сам потягнувся до пластини. Варто було прикласти його, як пролунав глухий клац.
Цеглини здригнулися, одна з них повільно зсунулася, відкриваючи вузький прохід. За ним починалася галерея. Повітря там пахло пилом, смолою і чимось солодким, майже нудотним, як забутий у скриньці мускус…
