Життя без прикрас— Не знаю. Може, серце чоловіка. Може, чужі руки.
— Рашид говорив про прокляття…
— Прокляття — зручне слово, — відмахнулася вона. — З нього не спитаєш. Вино пролилося — доля. Страх заліз у ліжко — духи. Але мертвих ламає не вітер.
У її очах майнуло те, чого так бракувало в усьому цьому палаці. Сумнів.
— Допоможіть мені потрапити туди, — попросила я. — У західне крило.
Зухра відвернулася до кошика з коріандром, ніби не чула мене. Довго перебирала стебла, потім дістала з-під них маленький потьмянілий ключ.
— Цей ключ відчиняє не двері, — сказала вона. — Він відчиняє ґрати внизу, там, де вода з колодязів іде до фонтанів. Звідти починається хід. Він веде туди, куди вхід заборонено.
— Чому ви мені довіряєте?
— Бо тут давно нічого не змінюється, — відповіла вона. — А ти можеш усе змінити. Або загинути. І те, і те — рух.
Вона вклала ключ мені в долоню й стиснула мої пальці. Її шкіра була холодна, як місячний камінь.
Я повернулася до покоїв і довго сиділа, дивлячись на ключ. Пульс то пришвидшувався, то завмирав, як кроки вартових у коридорі. У рукаві шаруділо листа, поруч лежав перстень із місяцем і двома клинками. Я згадувала слова Зухри: «Мертвих ламає не вітер». Якщо не вітер, то чиї руки?
Уночі палац перетворювався на лабіринт шепотів. Я накинула темну хустку, сховала ключ за пояс і вийшла. Місяць висів над двором, ніби зазирав у вікна.
Під шелест фінікового листя я дісталася до колодязя, схованого в тіні апельсинових дерев. Там справді були залізні ґрати, забризкані вапном. Замок виглядав новим. Його встановили вже за Рашида.
Я вставила ключ. Він увійшов м’яко, як голка в щільну тканину. Клацання. За ґратами відкривався вузький кам’яний лаз. Довелося зняти туфлі й іти босоніж — так було тихіше.
Камінь був вологий і холодний, ніби просякнутий самою темрявою. Я повзла вперед, рахуючи вдихи, і відчувала, як усередині піднімається не просто страх, а дивна впертість — те саме почуття, яке змушує зрушувати каміння голими руками, якщо інакше не пройти.
Лаз вивів мене до цегляної стіни з круглим отвором на рівні плеча. У ньому була бронзова пластина з тим самим знаком: місяць і клинки. Я дістала перстень. Здавалося, він сам потягнувся до пластини. Варто було прикласти його, як пролунав глухий клац.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.