За ними виявилася маленька кімната без вікон — щось між коморою й сховком. На полицях стояли скриньки, згортки, порожні амфори. Я присіла біля нижньої полиці й намацала тонкий шкіряний ремінець. Потягнула — і на підлогу впала пласка скринька з кипариса. Замка не було, лише мотузка з вузлом.
Розв’язавши її, я знайшла кілька речей: перстень із тим самим знаком місяця й двох клинків, старовинну шпильку з перламутром і складений учетверо аркуш пергаменту. Лист був написаний арабською.
Я читала погано, але кілька слів змогла розібрати: «Ніч. Кров. Милість. Свідок». Унизу стояв підпис, майже стертий часом: Самір ібн Насір. Прізвище Рашида.
Рука здригнулася. Отже, це не запорошена реліквія. Це слід родини, частиною якої я тепер стала.
— Аліно? — шепіт Надіри у дверному прорізі змусив мене здригнутися. — Я вас усюди шукаю.
Я швидко сховала лист і перстень у рукав. Надіра ковзнула поглядом по полицях і затнулася, ніби побачила привида.
— Вам не можна тут бути. Сюди ніхто не заходив багато років.
— Що це за знак на персні? — запитала я, намагаючись говорити спокійно.
Вона відвела очі.
— Старий знак, — відповіла дівчина й майже нечутно додала: — Спитайте в пані Зухри. Якщо хтось і пам’ятає минуле, то тільки вона.
Ім’я прозвучало як пароль. Я вже зустрічала Зухру в коридорах. Маленька, суха, зі срібною косою, ніби зітканою з місячного світла. Її поважали всі: кухарі, слуги, навіть вартові.
Я знайшла її у внутрішньому дворі, де старі жінки сушили індиго й коріандр.
— Зухро, — сказала я. — Ви пам’ятаєте давні часи?
Вона подивилася на мене поглядом досвідченої цілительки, яку неможливо обдурити зовнішнім блиском.
— Це часи пам’ятають мене, — усміхнулася вона. — Що ти шукаєш, дитино?
Я не стала ходити довкола. Запитала про знак, про західне крило, про те, чому всі дивляться на мене як на приречену.
Стара довго мовчала. Здавалося, вона слухає не мене, а вітер, що збирався над пласкими дахами.
— Тебе попереджали, — сказала вона нарешті. — Але попередження — як дощ у пустелі. Чуєш його, а води все одно немає. Слова не рятують, якщо серце глухе.
— Моє серце чує, — відповіла я. — Допоможіть почути й розуму.
Вона кивнула.
— Західне крило зачинили ще за батька твого чоловіка. Уночі там стогнуть стіни. Вдень мовчить камінь. Перша дружина Рашида померла там. Потім друга. Потім третя.
— Чому?
— Бо смерть шукала їх, — спокійно сказала вона, ніби говорила про ціну фініків на ринку.
— А хто кликав смерть?
