А біля західного крила, за важкими дверима з місяцем і клинками, щось ворухнулося, ніби сам старий палац готувався видихнути.
Наступного дня портрети померлих дружин, щоденник Олени й важке зітхання Рашида не виходили в мене з голови. Я намагалася поводитися спокійно, але руки тремтіли навіть за сніданком, і ложка дзвеніла об чашу.
Рашид з’явився в залі ненадовго. Він не дивився на мене, розмовляв із радником, віддавав розпорядження щодо караванів. Але коли його погляд випадково ковзнув по моєму обличчю, я вловила в ньому дивний відблиск.
Він щось знає. Можливо, знає, що я була там. І мовчить.
Я вирішила діяти обережніше. Спершу треба було поговорити з Надірою. Я дочекалася моменту, коли ми залишилися вдвох.
— Ти знала про жінок? — запитала я прямо.
Вона зблідла.
— Пані, я не повинна…
— Надіро, — я поклала руку їй на плече. — Я бачила портрети. Бачила щоденник. Ти можеш мовчати, але я однаково дізнаюся правду. Допоможи мені — і, можливо, врятуєш не лише мене, а й себе.
Її губи здригнулися. Вона довго вагалася, а потім видихнула:
— Вони були справжніми. Це не легенди. Усі вони пішли надто рано.
— Пішли? — перепитала я. — Чи їх убили?
Надіра різко затулила рота долонею, ніби злякалася навіть не моїх слів, а власних думок.
— Я нічого не казала, — прошепотіла вона. — У цих стін є вуха.
Але потім, дивлячись у підлогу, все ж додала:
— Дехто каже «хвороба». Дехто — «прокляття». Але я бачила одну з них напередодні смерті. Вона боялася пити воду.
Ці слова вдарили сильніше за будь-яке зізнання. Я відразу згадала щоденник Олени: «Вони забирають воду, я відмовляюся пити».
Я вийшла у двір, щоб перевести подих. Повітря було сухе, фонтан дзюрчав надто голосно. Я підійшла ближче. На дні вода здавалася прозорою, чистою, безпечною. Але біля однієї з посудин, із яких слуги наповнювали глечики, я помітила тріснуту глиняну кришку. У щілині засохли дивні зеленкуваті сліди.
Я провела пальцем. Запах був різкий, гіркий — не вино, не трава. Щось чуже, хімічне. Усередині все стиснулося.
Вода. Ось звідки починалася смерть.
Я сховала руку в хустку й поспішила піти. Але за мною хтось спостерігав. Біля стіни майнула тінь, і я почула тихий стукіт, ніби умовний знак.
Уночі я знову вирішила піти в західне крило. Тепер уже не з цікавості, а по докази. Ключ Зухри легко відімкнув ґрати, і я знову опинилася у вузькому підземному проході.
Галерея зустріла мене пилом і тишею. Я запалила маленьку свічку, щоб роздивитися портрети. Жіночі обличчя дивилися на мене з тугою й німим проханням…
