На столику поруч зі щоденником Олени я помітила те, чого раніше не бачила. Маленький флакон із мутного скла. Він був запечатаний сургучем.
Я торкнулася сургучу, і назовні вирвався той самий запах — гіркий, різкий, знайомий за тріснутою кришкою посудини.
Усе стало ясно.
Дружини помирали не від прокляття. Їх труїли.
Я притисла флакон до грудей, ніби він був моєю зброєю. Але щойно повернулася до дверей, як почула тихий зітх. У глибині галереї знову з’явилася тінь.
— Ти не повинна була сюди приходити.
Голос був низький, майже шепіт, але в ньому звучала пряма загроза. Я завмерла. Серце застукало у скронях. Це був не Рашид. Кроки були іншими — м’якими, котячими, але важкими.
Я сховала флакон у складках сукні й, стиснувши зуби, сказала:
— А може, я прийшла саме для того, щоб дізнатися правду.
Тінь наблизилася, і свічка освітила обличчя чоловіка. Це був не мій чоловік. Це був його брат — Малік.
Я бачила його раніше лише здалеку, під час святкувань. Його очі блищали жорстко, а усмішка була надто холодною, щоб здаватися дружньою.
— Правда? — він трохи схилив голову. — Правда небезпечніша за будь-яке прокляття, Аліно. Вона вбиває швидше.
Я ще сильніше притисла до себе флакон. Тепер у мене був доказ. Але разом із ним прийшла й смертельна небезпека.
Обличчя Маліка, який, можливо, стояв за смертями дружин Рашида, ще довго стояло перед моїми очима. Його холодні слова дзвеніли у вухах: «Правда вбиває швидше».
Я повернулася до покоїв із тремтячими руками, притискаючи до грудей флакон з отрутою, ніби всередині цього скла билося моє власне серце. Ніч минула в тривозі. Я сховала флакон під подушку, боялася заснути, боялася, що двері розчиняться і в кімнату ввійдуть ті самі м’які кроки, які я чула в галереї.
Але ранок усе-таки настав. І разом із ним прийшло рішення.
Мовчати я більше не буду.
Першою, до кого я могла звернутися, була Надіра. Її очі завжди говорили більше, ніж слова. Я покликала її до себе і, коли ми залишилися наодинці, дістала флакон.
— Подивися.
Вона відсахнулася, ніби я тримала в руках змію.
— Де ви це знайшли, пані?
— Там, де портрети. Там, де щоденник Олени.
Її обличчя зблідло, очі наповнилися сльозами.
— Отже, це правда, — прошепотіла вона. — Я боялася, але сподівалася, що це лише чутки.
— Ти знала? — я ступила ближче. — Ти знала, що їх труїли?
