Соломія прийшла в суботу. На ній була світла сукня з ґудзиками до талії, зручні туфлі, коротке волосся лежало недбало. Я бачила її мигцем і не надала значення. Тепер, у нашому передпокої, з легким рум’янцем і обережною усмішкою, вона виглядала зовсім інакше.
Я зустріла її спокійно, запропонувала чаю. Ми сиділи на кухні й говорили про погоду, про школу, про її собак. Розмова була звичайна, але під словами билося напруження. Соломія трималася рівно й іноді дивилася на Тараса — не крадькома, не винувато, а відкрито. Я бачила, як він відповідає їй тим самим.
Після вечері я дістала вино. Наливала їм, собі — ні. Мені хотілося залишатися ясною, бачити кожну дрібницю, не пропустити жодного руху.
— Соломіє, — сказала я нарешті, — ти розумієш, навіщо прийшла?
Вона не опустила очей.
— Так.
— Тоді зрозумій і інше. Я тут не меблі й не спостерігачка в кутку.
— І не повинна нею бути, — тихо відповіла вона.
Ми перейшли до вітальні. Я ввімкнула негучну музику, сіла на підвіконня, закинувши ногу на ногу. Тарас стояв у центрі кімнати, Соломія підійшла до нього. Я дивилася на них так уважно, ніби переді мною починався танець, де кожен крок може змінити рівновагу.
Він торкнувся її руки. Вона не відсахнулася, навпаки — подалася ближче. Коли його долоня лягла їй на талію, по моїй спині пройшов холодний жар. Це були не звичайні ревнощі, а дивна темна радість: на мого чоловіка дивилися з голодом, який я колись сама в ньому розпалила.
Я підійшла до них повільно й стала за спиною Тараса.
— Готовий?
Він кивнув.
— Тепер ти мій актор, — сказала я йому на вухо. — А я твоя глядачка. Або режисерка.
Він здригнувся, але не відступив.
— Розстебни її сукню, — вела я далі. — Повільно. Нехай вона розуміє, що все відбувається з моєї згоди.
Тарас послухався. Соломія мовчала, але дихання її стало частішим. Тканина розкрилася, відкриваючи просту молочно-бежеву білизну — без химерності, але з м’яким, ясним натяком. Я обійшла їх і поклала долоню їй на плече.
— Тобі подобається?
— Дуже, — сказала вона ледь чутно.
Я скинула домашній халат. Під ним була тонка чорна комбінація. Соломія дивилася не відводячи очей.
— Якщо ми почали, то граємо всі, — промовила я.
Далі все залишалося на межі, але не переходило в грубість. Руки, плечі, шия, тканина, дихання, погляди — цього вистачало, щоб повітря стало щільним. Ми не ділили одне одного на «моє» і «твоє». Був лише спільний ритм трьох людей, які говорили без слів. Я опинилася між ними: Тарас за спиною, Соломія переді мною, їхні долоні тримали мене, а я ніби тримала обох. І раптом я почула всередині себе тихий тріск…
