Повсякденність повернулася швидко. Аптека, дім, знайомі обличчя, хліб із найближчої пекарні, спокійні вечори. Ззовні все було як раніше, але всередині колишньої Мар’яни вже не було. Я стала жінкою, яку бачили одразу два чоловічі погляди і яка сама дозволила собі бути різною: ніжною, зухвалою, моторошно вільною. Це знання не зникало навіть під робочим халатом.
Минуло кілька тижнів. Ми з Тарасом майже не говорили про Остапа, але мовчання не було забуттям. Той досвід увійшов у нас, як новий відтінок у звичний колір. Наша близькість стала глибшою й гострішою. Чоловік дивився на мене так, ніби щоразу відкривав нову кімнату. А я іноді вдягала панчохи навіть під джинси — просто щоб пам’ятати.
Одного разу після зміни я повернулася додому й побачила на порозі букет. Польові квіти, нерівні, живі, не схожі на магазинні. Між стеблами — складений папірець. Я розгорнула його ще в під’їзді: «Ти була моєю іскрою. Хочеш стати полум’ям? Я чекаю».
Підпису не було, але він і не був потрібен. Серце стиснулося не від страху — від передчуття, яке я вже вміла впізнавати.
Я ще не вирішила, чи відповідати, коли того ж вечора Тарас сказав те, чого я не чекала:
— Мар’яно, я більше не хочу лише дивитися.
— Ти ж уже був поруч.
— Ні. Я про інше. Я хочу, щоб тепер дивилася ти. Щоб побачила мене так, як я бачив тебе. Щоб у твоїх очах я став тим, ким ти була в моїх.
Слова вдарили несподівано. У мені ворухнувся біль, тонкий і колючий, але поруч із ним одразу піднявся азарт. Нове дзеркало розгорталося до мене іншим боком.
— З ким? — спитала я.
Він показав фото на екрані телефона. Молода жінка з коротким світлим волоссям, сірими очима й спокійним обличчям.
— Її звати Соломія. Вона медсестра в нашій школі. Між нами нічого не було. Але вона розуміє, на що йде.
Я завмерла. Це було не схоже на попередні ігри. Там я була центром, а тепер центр міг зміститися.
— А якщо я захочу не лише дивитися? — вимовила я.
Тарас підвів очі.
— Тоді це буде вже не моя фантазія. Це стане нашою реальністю.
Я дивилася на фотографію, на його обличчя, на власні пальці, що стискали край столу. За вікном сутеніло, і здавалося, двері в цей новий поворот уже були прочинені…
