Я сиділа між ними на дивані, тримала за руки обох і відчувала, як тремтять мої пальці. Не від страху. Радше від розуміння: саме я втримую рівновагу, і варто мені зробити хибний рух, усе може зірватися.
— Готова? — спитав Тарас.
— Так. Але сьогодні все буде за моїми правилами.
З цього й почалося. Повільно, майже урочисто. Я торкалася спершу чоловіка, потім Остапа; дивилася в очі одному, тоді іншому; рухалася між ними, як вогонь між полінами. Вони не суперничали й не намагалися перетягнути мене на себе. Вони приймали той ритм, який задавала я.
У кімнаті стояла густа тиша. Чулися дихання, тріск каміна, шелест тканини, музика зі старої платівки. Один цілував мої зап’ястки, другий проводив долонею по стегну крізь шовк сукні. Жодної грубості, жодного зайвого слова, жодної спроби зруйнувати крихку довіру. Кожна пауза важила не менше за ноту.
Я відчувала себе не здобиччю і не призом, а тією, хто керує світлом у кімнаті. Тарас уже не просто дивився: він був усередині кола, вразливий, схвильований, живий. Остап тримався стримано, але в цій стриманості було стільки напруги, що вона здавалася майже дотиком.
Я прокинулася пізно, на підлозі біля каміна, загорнута в плед. У будинку пахло деревним димом, вином і пряними парфумами, ніби ніч залишилася в повітрі. На столику холонув чай. Тарас спав у кріслі, притискаючи до себе мою сукню. Остапа вже не було.
На кухні я знайшла записку. «Іноді краще бути іскрою, ніж вогнем. Іскра залишає слід. Дякую». Я довго тримала аркуш у руках. Не знала, пішов він назавжди чи залишив паузу. Усередині було відчуття завершення, а за ним — тихе очікування, схоже на затишшя перед новою погодою.
Назад ми їхали мовчки. Тарас не ставив запитань, лише тримав мою руку до самого міста. Я дивилася у вікно на сіру дорогу, на рідкі дерева, на вітер, що тріпав волосся, і розуміла: щось у мені змінилося остаточно. Ніби колишньої дороги назад не існувало…
