Вранці здавалося, що ніч не закінчилася, а розчинилася у світанку. Волосся зберігало чужий одеколон, шкіра — пам’ять про дотики, усередині було моторошне відчуття свободи. Роман пішов раніше, залишивши записку: «Дякую за довіру. Ти справжня». Я усміхнулася не від ніжності до нього, а тому, що вперше так ясно побачила власну силу.
Додому ми їхали порожньою ранковою дорогою. Тарас мовчав, але в цьому мовчанні не було злості. Він бачив мене інакше, ніби за одну ніч я перестала бути звичною дружиною і стала жінкою, яку він лише почав розуміти.
— Шкодуєш? — спитала я нарешті.
Він довго не відповідав.
— Я думав, мене розірве від ревнощів, — сказав він. — А виявилося, я пишаюся тобою. І хочу тебе так, ніби побачив уперше.
Після тієї п’ятниці між нами щось змінилося. Близькість стала яскравішою, а ніжність набула нового відтінку. Він цілував мене як таємницю, яку йому дозволили тримати в руках. Я частіше ходила вдома в коротких сукнях, іноді без білизни під легкою накидкою, і відчувала: моя сміливість подобається нам обом.
З Романом листування не обірвалося. Він не став коханцем у звичному сенсі; радше перетворився на ожилу фантазію з голосом, руками, запахом і звичкою писати зненацька. Іноді я згадувала його долоню на своїй шиї чи погляд у дзеркалі. Я не кликала його знову, але хотіла знати, що він і досі хоче мене.
Одного разу він написав: «Ти дивишся так, ніби кажеш “так”, навіть коли мовчиш». Я не відповіла словами. Просто надіслала фото: ранок, кухня, горнятко кави, на мені біла сорочка Тараса, розхилена настільки, щоб сенс був зрозумілий без підпису.
За кілька днів Тарас запропонував поїхати в інше місто: пройтися набережною, переночувати в маленькому готелі. Він узяв вино, новий костюм і був незвично зібраний. Я вдягла бежеву сукню по фігурі, з високим коміром і довгими рукавами, але без білизни. Він помітив одразу; в усмішці майнуло схвалення.
Ми гуляли вечірніми вулицями, їли теплий десерт у старому кафе, трималися за руки, мов звичайне подружжя, якому нічого приховувати. Потім повернулися в номер. Тарас увімкнув тиху музику, підійшов ззаду, поклав долоні мені на талію й затримав подих.
— Ти хочеш, щоб це повторилося? — спитав він майже пошепки. — З іншою людиною?
Я повернулася до нього обличчям.
— Тільки тепер обирай ти.
Він ніби не відразу зрозумів.
— Я?
— Так. Тепер твоя фантазія має отримати обличчя…
