Коли поліцейські вивели Гайдука й Богдана, будинок ніби оглух по-справжньому. Семен Павлович стояв у коридорі, переводячи погляд із Назара на двері. Обличчя старого керуючого було приголомшеним.
— Назаре Петровичу… ви весь цей час…
— Пробачте, що приховував, — сказав Назар. — Мені потрібно було, щоб правду знали одиниці. Ви були віддані мені весь цей рік. Я цього не забуду.
Він потис керуючому руку. Семен Павлович не відразу відповів, потім міцно стиснув його пальці й відвернувся, ніби йому знадобилося впоратися з напливом почуттів.
Марта в цю мить уперше дозволила собі сісти. Напруження, яке тримало її весь день, разом пішло з м’язів, і тіло стало важким, чужим. На підлозі ще лежали уламки чашки, поруч темніла пляма пролитого чаю, у повітрі стояв слабкий запах ромашки. Все виглядало майже буденно, і від цього було важко повірити, що кілька хвилин тому тут вирішувалося людське життя.
Наступні тижні злилися для Марти в низку допитів, експертиз, очних ставок і зустрічей з юристами. Графологи підтвердили: підпис її батька під додатковою угодою до кредиту був підроблений. Експерт докладно вказав на розбіжності в натиску, нахилі й ритмі письма — дрібниці, які Марта помітила ще тоді, але не наважилася перетворити на обвинувачення.
Павло Шульга, отримавши гарантії правового захисту, дав офіційні свідчення. Він описав, як вносив зміни в газове обладнання майстерні й у систему судна за вказівками людини, яку на очній ставці впевнено впізнав як Романа Гайдука. Він намагався виправдовуватися, повторював, що не знав про смертельні наслідки, але його слова вже не могли стерти головного: два вибухи справді були пов’язані.
Тарас Крук, дізнавшись про арешт замовників, теж пішов на співпрацю. Він підтвердив, що Богдан найняв його проникнути до кабінету й забрати телефон або документи з верхньої шухляди столу. Йому наказали діяти швидко, не вступати в розмови і, якщо буде потрібно, інсценувати звичайну крадіжку.
Фінансова перевірка викрила масштаб махінацій Богдана. За останні роки через фіктивні контракти він вивів із компанії суму, що обчислювалася багатьма мільйонами, закривав нею ігрові борги й вкладався в проєкти, пов’язані з тими самими структурами, які скуповували берегові ділянки.
— Вони були партнерами довше, ніж нам здавалося, — сказала Оксана на одній з останніх зустрічей перед судом. — Гайдук збирав землю, Богдан мав дати контроль над портовими правами. Ваші батьки й Назар Петрович заважали одному плану.
Суд тривав кілька місяців. Для Марти це був важкий час: вона знову й знову слухала подробиці, які хотілося забути, бачила Гайдука в залі, чула, як його захисники намагаються перетворити розрахункове вбивство на ланцюг недоведених збігів. Іноді їй здавалося, що її знову змушують доводити очевидне: що батьки були живими людьми, а не перешкодою на схемі, що їхня майстерня була домом праці, а не порожнім активом, що біль не можна списати в юридичне застереження. Але запис у вітальні, свідчення Шульги й Крука, фінансові документи, підроблений підпис і матеріали Оксани вишикувалися в лінію, яку вже не можна було розірвати…
