Вирок оголошували сірого осіннього дня. Гайдука визнали винним в організації вбивства двох людей, замаху на вбивство, шахрайстві в особливо великому розмірі та підробці документів. Суд призначив йому довічне позбавлення волі. Богдан дістав дев’ятнадцять років у виправній установі суворого режиму за співучасть у замаху, шахрайство й привласнення коштів компанії.
Марта й Назар сиділи поруч. Коли Гайдука виводили із зали, він не повернув голови. Богдан, навпаки, кинув на колишнього спільника погляд, повний ненависті: здається, тільки тепер зрозумів, що людина, з якою він ділив план, пожертвувала б і ним самим так само легко, як усіма іншими.
На вулиці Назар тихо сказав:
— Справедливість таки наздогнала їх.
— Так, — Марта дивилася на низьке небо над містом. — Тільки батьків вона не поверне.
— Не поверне, — погодився він. — Але тепер їхня смерть не схована під брехнею.
Він узяв її за руку. Цей жест був простим, майже обережним, але в ньому виявилося більше підтримки, ніж у багатьох словах.
Землю на березі повернули Марті як єдиній спадкоємиці, разом із компенсацією за незаконні дії через підставні структури. Їй пропонували продати ділянку вже законно, за дуже великі гроші. Вона думала довго, ходила старим причалом, стояла в колишній майстерні, де пахло деревом, залізом і морською сіллю, і щоразу розуміла: якщо продасть, усе закінчиться саме так, як хотіли ті, хто вбив її батьків.
Рішення прийшло не відразу. Іноді їй здавалося, що простіше зачинити двері, взяти гроші й ніколи більше не повертатися туди, де все нагадувало про втрату. Але щоразу, торкаючись старих дверей майстерні, вона відчувала не лише біль. Там лишалися сліди життя: зарубка на косяку, яку батько зробив після вдалого ремонту, пляма фарби на підлозі, материн акуратний напис на коробці з кріпленням. Це місце не можна було зцілити продажем.
У підсумку на місці майстерні з’явився невеликий парк із видом на бухту. Стару будівлю відремонтували й зберегли. Усередині відкрили маленький музей судноремонтного ремесла, присвячений трьом поколінням родини Кравченків. Там залишили батькові креслення, дідові інструменти, фотографії відремонтованих суден і дерев’яну табличку з іменами тих, хто все життя працював біля води.
Відкриття відбулося без гучних промов. Прийшли колишні клієнти, сусіди, кілька майстрів, які колись працювали пліч-о-пліч з її батьком. Люди стояли серед інструментів і говорили тихіше, ніж звичайно, ніби в майстерні й досі хтось працював і не любив зайвого шуму. Марта слухала їхні спогади й уперше за довгий час плакала не від безсилля, а від вдячності.
З Назаром вони довго не говорили про почуття прямо. Надто багато спільного горя було між ними, надто недавно закінчилася боротьба, у якій довіра стала не красивим словом, а питанням життя. Але одного вечора, коли вони знову сиділи у вітальні біля каміна і тиха платівка наповнювала кімнату спокійною музикою, Назар сказав:
— Я знаю, останні місяці були для вас болісними. Але мені важливо зрозуміти, що ви думаєте про майбутнє…
