Життя без прикрасМарта повернулася до нього.
— Я хочу закінчити навчання. Отримати диплом інженерки. Потім, можливо, зайнятися відновленням старих суден. Є в цьому щось правильне — повертати до життя те, що інші вже списали.
— Це справа, гідна вашої сім’ї, — сказав Назар і на мить замовк. — А для мене в цих планах є місце?
Вона довго дивилася на нього. На людину, яка цілий рік удавала безмовну заради правди. На людину, яка могла сховатися за багатством і охороною, але вибрала ризик, щоб вивести вбивць на світло. На людину, поруч із якою її власний біль перестав бути самотнім.
— Я не хочу, щоб між нами все трималося на вдячності, — сказала вона. — Або на тому, що ми пережили одну трагедію.
— Тоді на чому?
— На довірі. На тому, що ми бачили одне одного в найстрашніші хвилини й не відвернулися. Мені здається, це добрий початок.
Назар узяв її за руку.
— Тоді залишайтеся тут не як помічниця. Залишайтеся як людина, з якою я хочу будувати життя. Якщо ви готові.
— Готова, — відповіла Марта.
У цьому короткому слові був спокій, якого їй так бракувало від тієї ночі, коли задзвонив телефон.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.