Марта повернулася до нього.
— Я хочу закінчити навчання. Отримати диплом інженерки. Потім, можливо, зайнятися відновленням старих суден. Є в цьому щось правильне — повертати до життя те, що інші вже списали.
— Це справа, гідна вашої сім’ї, — сказав Назар і на мить замовк. — А для мене в цих планах є місце?
Вона довго дивилася на нього. На людину, яка цілий рік удавала безмовну заради правди. На людину, яка могла сховатися за багатством і охороною, але вибрала ризик, щоб вивести вбивць на світло. На людину, поруч із якою її власний біль перестав бути самотнім.
— Я не хочу, щоб між нами все трималося на вдячності, — сказала вона. — Або на тому, що ми пережили одну трагедію.
— Тоді на чому?
— На довірі. На тому, що ми бачили одне одного в найстрашніші хвилини й не відвернулися. Мені здається, це добрий початок.
Назар узяв її за руку.
— Тоді залишайтеся тут не як помічниця. Залишайтеся як людина, з якою я хочу будувати життя. Якщо ви готові.
— Готова, — відповіла Марта.
У цьому короткому слові був спокій, якого їй так бракувало від тієї ночі, коли задзвонив телефон.
Весілля вони зіграли наступної весни — тихо, без показної розкоші. Вони обоє надто добре знали, як мало зовнішня пишнота говорить про справжнє щастя. Семен Павлович, остаточно ставши для Марти майже рідним, вів її до вівтаря й не соромився сліз. Оксана Руденко, яка за час розслідування стала другом сім’ї, була свідком…
