Сніг давно зійшов, і двір укрився свіжою зеленню. Данило знову ходив до школи звичною дорогою, після уроків повертався додому, обідав і займався за кухонним столом. Щосуботи вони з бабусею їздили на ринок по овочі й рибу. Повсякденність, яку раніше ледь помічаєш, тепер здавалася безцінною: вранці більше не треба було нікого визволяти, збирати докази і перевіряти, хто має право відчинити двері.
На той час Оксана вже виконала умови майнової угоди. Кошти надійшли без дзвінка й пояснень. Оцінка решти прикрас тривала окремо, але я не підганяв Дорошенка. Найважливіше вже було поруч: мама жила вдома, Данило спав у своїй кімнаті, а ключ на моєму кільці знову відчиняв справжні двері, а не спогад.
Перевірка медичних документів показала, що Віктор Платонович і раніше підписував сумнівні висновки. Подібні випадки виявили ще в кількох справах. Можливу участь Романа у спробі шахрайства і використанні чужих паперів розглядали окремо. Павло Андрійович час від часу повідомляв новини, але поступово я перестав чекати кожного нового повороту. Вчинки цих людей більше не визначали наш день.
Якось суботнього ранку Данило відклав підручник і спитав:
— Тату, може, поїдемо на риболовлю? Дід Семенич каже, на водосховищі добре клює карась.
— Відколи він став дідом?
Син знизав плечима.
— Він старий і добрий. Значить, дід.
У підсумку поїхали втрьох. Мама лишилася вдома: послалася на хворі ноги і сказала, що краще спече пироги до нашого повернення. До водосховища автобус ішов близько години. Данило всю дорогу затискав вудки між коліньми і час від часу перевіряв коробку з наживкою, ніби та могла кудись зникнути. Семенич пояснював, де після холодної весни шукати карася. Син слухав із такою серйозністю, ніби йому довірили складну роботу. На березі пахло нагрітою травою і водою, довкола було порожньо й тихо.
Семенич вибрав місце між двома вербами. Справжню вудку Данило тримав уперше; раніше риболовлю бачив тільки на екрані. Ми багато разів збиралися поїхати, але постійно відкладали — спершу через роботу, потім через мій контракт. Тепер три поплавки погойдувалися поруч на сірій воді. Я показав синові, як стежити за волосінню, коли підсікати і чому не треба смикати вудилище при кожному колі на поверхні. Він хмурився, поправляючи снасть, потім вмостився зручніше. У зосередженому обличчі вгадувалися мої риси, тільки погляд лишався серйознішим, ніж належить хлопчикові його віку.
Кльов виявився слабким. Семенич упіймав двох маленьких карасів і відразу відпустив. Наші з Данилом поплавки довго стояли нерухомо.
— І заради цього ми цілу годину їхали? — з сумнівом поцікавився син.
— Риба тут не єдина причина, — відповів Семенич і обвів рукою воду, весняне небо й гілля верби.
Данило замислився і з серйозним виглядом кивнув, ніби йому відкрили важливу дорослу таємницю. За наступні дві години ми все ж витягли трьох карасів і теж відпустили. Потім дістали бутерброди з сиром і ковбасою, загорнуті мамою у фольгу. Я давно не пам’ятав настільки смачної простої їжі.
У зворотному автобусі Данило заснув, поклавши голову мені на плече. Семенич дрімав навпроти, низько насунувши кашкета. За вікном відступали водосховище, поля й темні смуги лісу. Весняне сонце хилилося до обрію, розтягуючи небом довгі рожеві хмари…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
